– Я після поїздок завжди повинна хоча б у душ сходити. Тим більше у таку спеку. Якщо не помиюся, то буде цілий день некомфортно почуватися. Так трапилося і того разу. Як тільки приїхала, то одразу у ванну. Олеся мені рушники дала. Я швиденько намилилася, почала воду набирати. Коли ванна наповнилася – лягла відмокати. Так розслабилася, що не одразу почула голос Олесі з-за дверей. “Ти чого так довго там?” Я здивувалася. Я ж тільки прилягла. Це вона ще не бачила, скільки вдома часу я у ванній просиджую. “А ми кудись поспішаємо?”- питаю в неї. А вона мені відповідає, мовляв, не поспішаємо, але на воду у неї стоять лічильники. Я аж оторопіла. Ну лічильники і лічильники. А далі що? Води шкода для мене? Якщо проблема в гроша, то я потім віддам – скільки ж там може накрутити?- розповідає Лариса.
Олеся – її старша сестра. Дівчині зараз тридцять п’ять. А Ларисі ледь тільки двадцять вісім виповнилося. Старша вже й заміж вийти встигла, діток народила і навіть розлучилася.
Обидві родом із невеличкого міста. Олеся своєчасно змогла вирватися до столиці. Знайшла там роботу, вийшла заміж. А молодша сестра так і залишилася у рідному містечку. Живе зараз окремо від батьків, але будинки розташовані поруч. У Лариси також є сім’я. Вона уже два роки заміжня. Але діток поки не народила.
– У мене свекор – поважна людина. Має хорошу посаду. І нас із чоловіком до себе взяв. Свекруха моя працює у сфері освіти. Це також прибуткова посада у нашому місті. Тому ми – люди не бідні. Не те щоб грошей було у надлишку, але на все вистачає. Маємо власний дім. З ним нам свекор допоміг. Навіть Олеся бідніше у столиці живе. Але, можливо, ціни у нас різняться. Я ж усе таки в малому місті живу. Та батьки чоловіка нам дуже допомагають.
Тож, як для провінційного містечка, Лариса з Богданом живуть на широку ногу. Зараз навіть на автомобіль збирають. Попри це можуть дозволити собі все, чого тільки захочеться. Часто на море літають, за можливості ходять у кафе і особливо ні на чому не економлять.
В Олесі ж з дітьми справи куди гірші. Чоловік платить аліменти – це одна частина доходів. Решту жінка змушена заробляти самотужки. Зрештою, на їжу та одяг вистачає. Турбує Олесю тільки те, що живуть вони поки у квартирі чоловіка. На власне житло коштів немає. Доводиться вірити, що колишні – людина совісна і дітей без даху над головою не залишить.
Але у житті буває всяке, тому жінка старанно намагається відкладати кожну зайву копійку.
На те, щоб придбати квартиру у столиці, цього навряд чи вистачить. Зате для оренди цілком достатньо.
– Ми давно Олесю додому кличемо. Мати постійно запитує, що вона забула у тій столиці. Нехай повертається до нас. Тут є, де жити. З роботою допоможемо. Школа для дітей є. У мене ж свекруха в цій сфері працює – проблем не виникне.Але Олеся постійно відмовляється. Вперлася – ні, і все. Каже, що дбає про майбутнє дітей. Каже, там у них перспективи кращі.
Слід визнати, що стосунки у сестер, попри всі негаразди і відмінності у поглядах, завжди були напрочуд теплими. Олеся ніколи не забувала про рідних. Часто їм телефонувала, надсилала подарунки зі столиці. Важливою підтримка сестри виявилася для Лариси, коли та вступала в інститут. Старша сестричка завжди раділа звершенням молодшої. Олеся давно хотіла приїхати в гості до батьків, але зупиняли високі ціни на квитки. Та й з маленькими дітьми далеко не поїдеш.
Тому єдиний вихід побачитися сестрам – Ларисі приїхати до столиці. І ось нарешті та наважилася.
– Я давно планувала поїхати до Олесі. Але постійно були якісь клопоти та справи: то вступ, то весілля. А цьогоріч усе ніби стабільно. Тому набралася сміливості й купила квиток. Взяла відпустку на роботі, відправила чоловіка у відрядження і сама – на потяг.
З рідного дому дівчина привезла чимало гостинців. Аж дві сумки подарунків. Мовляв, мати передала онукам. Однак далеко не все там було від рідні. Багато чого Лариса докупила за власні кошти. Їй для племінників і рідної сестри не було школа нічого.
– Я їхала до Олесі з такими грандіозними планами. Я стільки її не бачила. Але, коли глянула на неї, то зовсім не впізнала. Не те щоб зовнішньо сильно змінилася. Характер геть інший. Забрала столиця мою добру та наївну Олесю. Натомість зробила з неї страшенну скнару. Зараз сестра хвостиком за мною ходить, щоб я нічого зайвого не зробила: не витратила забагато води, не залишила увімкненим світло, не запалювала плитку без нагальної потреби. Жах. Ще й обурюється постійно, яка я марнотратка. Здається, скоро продукти важити буде, аби я зайвого собі не відрізала.
Перший конфлікт трапився одразу після приїзду сестри. Лариса за звичкою ніжилася у ванній, аж доки її звідти не попросила сестра. Сказала, що у неї на воду лічильними стоять. Сама жінка миється, як солдат – тільки під душем, щоб забагато води на ванну не витрачати. Та ще й коли намилюється ,то воду вимикає.
– Я поцікавилася, скільки вона за воду платить. Вона відповіла. Сума і справді мізерна. Я дістала з гаманця гроші і поклала на стіл. Мовляв, ось, усе, що накрутили лічильники, доки я милася. Насправді сума була навіть удвічі більшою, ніж загальні витрати сестри. Так що я оплатила собі спокійне перебування у ванній наперед. Люблю отримувати задоволення, а не думати про те, скільки доведеться заплатити за це все в кінці місяця. Олеся не зронила ні слова.
Така ж історія повторилася знову. Але цього разу зі світлом. Квартира Олесі розташована так, що сонячне світло потрапляє до вікон вкрай рідко. Ще й густі крони дерев затуляють від нього шибки. У темряві Лариса читати ще не навчилася, тому постійно вмикала світло. Це неабияк дратувало сестру.
– Я не можу сидіти у темряві. Мені на осліп будинком пересуватися? Увімкну світло, а Олеся за мною і одразу вимикати береться. Каже, якщо мене у тій кімнаті зараз немає, то і світло вмикати не потрібно. Я кажу, що відійшла тільки на дві хвилини, а вона мені:”Все одно вимикай!” Економія.
За час гостювання у сестри Лариса постійно балувала племінників подарунками та смаколиками. Не обурювалася, коли доводилося платити за продукти з власної кишені і навіть дала трохи грошей Олесі. На власні витрати.
– Думаю, воду та світло я оплатила точно. У боргу перед сестрою не мала б залишитися. Хотіла їй ще цілу пачку туалетного паперу купити, бо вона сильно бідкалася, що я рулон за кілька днів використала, а їм на кілька тижнів вистачало. Але, напевне, це було б уже зайвим. Для чого мені скандали? Але все одно додому я поверталася у пригніченому настрої. Хіба це нормально: дорікати за все власним безгрошів’ям? Я ж навіть не скупилася. Оплачувала та купувала все сама. Можливо, Олеся колись покличе мене до себе вдруге. Втім, я навіть не знаю, чи наважуся поїхати туди знову.
Як гадаєте, нормально економити на всьому подібними методами?
Чи це вже схоже на фанатичність?
