Тепле, яскраве літо якось швидко підійшло до кінця, моя дочка Соня повернулася з села, де вона гостювала у бабусі і вирушила в школу.
А перед школою нас очікував улюблений усіма батьками процес – проходження медогляду. Приходимо в поліклініку – там вже величезна черга з таких же «щасливчиків». Взяли талончик, сидимо, чекаємо.
Навколо галаслива дітвора різного віку, підлітки залипають в телефони, матусі нервують і лаються. Звичайний день, звичайного педіатричного відділення поліклініки.
Раптом чую зовсім поруч боязке:
– Добрий день.
Повертаюся – так і є. Колька. Пацан старший від моєї «принцеси» на рік з сусіднього будинку. Прокляття моє. Тільки його нам тут не вистачало.
З Колькою ми познайомилися ще минулого року, коли дівчина моя перейшла до другого класу, а цей малолітній хуліган відповідно в третій. Вчилися вони тоді в одному крилі школи, класи поруч, двері в двері. Колька усвідомив, що тепер він старший не тільки боязких першокласників, а й усього другого класу. А значить треба налякати малих. Зробив наглу фізіономію і попрямував до сусідів.
Зайшов в клас. «Малі» притихли. Колька вибрав портфель дівчинки і для затравки з великою насолодою штовхнув його. Портфель полетів на підлогу, посипалися ручки і зошити.
Даремно він це зробив.
Варто сказати, що років в п’ять моя дівчина категорично відмовилася займатися плаванням, танцями і фігурним катанням. Побачила рекламу секції єдиноборств – і відтоді у нас тільки дзюдо і тайський бокс. Медалями вся стіна обвішана. За законом підлості Колька штовхнув саме її портфель.
У той же день мене вперше в житті викликали в школу. Дивне відчуття. Нещодавно я в школі сам бешкетував і замість вічно зайнятих батьків до директора викликали сусіда. І настав мій час. Значить, я вже дорослий.
Приїжджаю. У коридорі перед класом – учитель, психолог, Соня, Колька і незнайома, поки, мені дама – мама Кольки. Саме ця мама, тільки побачивши мене, кидається в атаку.
– Ваша дочка – хуліганка!
– Припустимо, – не заперечував я. – Все полагодимо. Необоротні втрати компенсуємо, винні будуть винагороджені, непричетні покарані. А що, власне, сталося?
– Вона побила мою дитину!
Дивлюся на «дитину». Дитятко кілограм на п’ять важче від моєї дочки і на пів голови вище. Стоїть, схлипує, ніс червоний, комір в краплях крові, мабуть, дійсно били.
– Розберемося. Соня, що сталося?
– А чого ви у неї питаєте? – обурюється мама Колі. – Ми вам зараз розповімо.
– Ваша версія мене теж цікавить, – відповідаю. – Але хотілося б спочатку вислухати зацікавлену сторону.
Почув. І про портфель, і про те, як Колька його штовхнув. І про те, як його затисли в кутку рингу і нещадно побили.
– Ось бачите! – тріумфує дама. – Вона навіть не заперечує!
– Тобто вашого Хлопчика, побила Дівчинка на рік від нього молодша після того, як він вчинив замах на її особисте майно, словесно образивши у відповідь на усне попередження і спробував смикнути за волосся? Нічого дивного не помічаєте?
Мама Колі впіймала деяку нелогічність того, що відбувається. Побурчати ще трохи, але вже без колишнього запалу. Потім ми довго вислуховували нотації від педагога і психолога. Обіцяв розібратися, запобігти, покарати, вжити заходів.
Фіг його знає, які заходи вживати. Сіли, серйозно поговорили, обіцяла більше Кольку не чіпати. Якщо він знову її портфель штовхати не буде. І то добре. Краще озброєний нейтралітет.
Настала зима – знову конфлікт. Однокласниці Соні влаштували у дворі щось на кшталт фортеці. Прийшов Колька з приятелями, зруйнував фортецю, покидав дівчат в замет, набив снігу за комір. Дівчата прийшли до Соні за «дахом». Увечері телефонує мені мама Колі.
– Ви знову?!
– Ні в якому разі, – кажу. – Ніхто нікого не бив, принаймні обличчя ціле, ніс не розбитий і синців не залишилося.
Дівчата фортецю відновили, а коли Колька з друзями прийшов її знову ламати, подзвонили Соні. Спускатися на ліфті було недовго. Побачивши Соню, Колька спробував втекти. Його наздогнали, відібрали шапку і шарф, набили за комір снігу.
Нам погрожували поліцією, батьком, спецшколою.
– У мене тихий хлопчик! – кричала мама Колі. – Він сидить дома, нікуди не ходить, домашня дитина. Шахами цікавиться на планшеті. Він не звик, щоб кожна хуліганка його била!
Я кивав і обіцяв розібратися. Колька став обходити дівчачу фортецю за кілометр.
До весни діти начебто подружилися. Принаймні, фортецю доламали всім натовпом, а на її місці зробили переправу через величезну калюжу. Якось увечері сиджу вдома – розповідь пишу. Чую – дзвінок. На порозі – кавалер власною персоною. Колька.
– Добрий день, а Соня вийде?!
– Прогрес на обличчя, – дивуюся я. – А чого не по мобільному?
– У мене мама телефон відібрала. Багато грав.
– Зрозуміло. Забирай, свою даму, якщо вона не проти. Але пам’ятай, рівно о дванадцятій годині карета перетвориться на гарбуз. Натяк зрозумів?
Бачу – не зрозумів. Не знають шахісти літературної класики. Ну добре.
На літо діти роз’їхалися по селах і бабусях. І ось – поліклініка, черга. Колька.
– Ти що тут робиш? Теж на медогляд?
– Ні, – зітхає «тихий хлопчик». – Я до лікаря.
– Захворів?
– Ага. Я все літо сюди ходив. На тиждень до бабусі – а потім сюди.
– Що ж тобі так не пощастило?
– Спочатку я горошину в ніс засунув, – похвалився Колька.
– Глибоко? – поцікавився я.
– Ага. Майже на палець. Сякався-сякався – не виходить. Бабуся – в крик – і мене в поліклініку.
– Дістали? Чи у тебе тепер з носа горохове дерево виросте?
– Дістали, – посміхається «тихий хлопчик». – Але через тиждень знову привезли.
– Знову горошина?
– Ні. Ми з пацанами рогатки робили. Класні вийшли рогатки. З дроту білого накрутили і давай стрілятися.
– Потрапили? – зрозумів я.
– Ага. Це все Вовка. У нього рогатка найбільша. І гумка не від трусів, а від велосипеда. Як стрельнув! Прямо мені в око.
– Тобто вдруге ти не до лора, а до окуліста.
– Ага, – гордо кивнув Колька.
– Далі що було?
– Потім ми з пацанами по гриби пішли. В ліс.
– І там тебе покусав скажений ведмідь?
– Ні. Там ми знайшли гриби. І на багатті їх засмажили. Пацанам нічого, вони звикли. А мене потім нудило і живіт болів.
– Інфекційне відділення, – констатував я. – Далі.
– А потім у Вовки день народження був. Йому батько цілих 50 доларів подарував. У нього хороший тато, особливо коли вип’є!
– І ви купили …
– Морозиво, – зітхнув Колька. – Цілий ящик.
– Знову до лора?
– Ага. Гострий тонзиліт!
– Молодець, правильно діагноз вивчив. А тепер-то що? Гриби, горошина, рогатка?
– Ні, – хмикнув Колька. – Тепер до травматолога.
– Голова відвалюється?
– Так я вчора додому від бабусі приїхав. Скучив за своїми, дворовими. Ми на дах гаражів полізли, я стрибнув. І ось…
Колька кивнув на милиці, які стоять поруч з лавкою.
– Так що першого вересня в школу не піду. Перелом плеснової кістки.
З кабінету педіатра висунулася медсестра.
– Хто на комісію, проходьте!
Ми з Сонькою вскочили. Крім нас вскочили ще півдесятка «комісійних».
– Ну, бувай, – кажу я «тихому хлопчику». – Одужуй. І це … як нога загоїться, заходь. В шахи пограємо.
Все-таки добре, що у мене дівчинка.
У класах ваших дітей є такі хулігани, як ці двоє?
