Зараз в нас дуже важкий період з чоловіком: ми випадково дізнались, що наша єдина донечка вийшла заміж, нам про це нічого не сказавши. Це було дуже боляче, немов ніж в серце…Ми ж виховували її не так! І, що найголовніше, сім’ї нареченого сказала, що у неї немає батьків, бачите вона давно стала сиротою.
Завжди жили душа вдушу, хоч і скромно, але нам на все вистачало. Чоловік працював слюсарем, а я ветеринаром. Наша донька завжди була центром уваги, адже у нас з чоловіком довго не виходило завагітніти і ми вже втратили надію. Коли сказали, що у нас буде доня – ми не могли повірити своєму щастю. Ми робили все, аби вона росла найщасливішою дитиною, але намагались не розбалувати.
Аня у нас дівчинка з амбіціями: завжди хотіла жити у столиці та бути серед багатих. Тому, іншого варіанту як вступати у столицю, Аня не розглядала: готова була вчитись у гіршому університеті в Києві, аніж у престижному, але у Франківську.
Про оплату навчання ми почали замислюватись ще давно, адже доня у нас відмінницею не була і сподіватись, що зможе пройти на бюджет було трішки безглуздо. У класі десятому, померла моя мама: ми вже і так розуміли, що це станеться з дня на день, але не думали, що так швидко.
Проте, мама моя жила у будинку за містом, прямо біля річки. Ми з чоловіком неодноразово замислювались над переїздом за місто, ближче до природи та спокою. Після смерті мами, залишився будинок, який стояв без діла. Так ми з чоловіком і прийняли рішення, що переїжджаємо за місто, натомість продати квартиру і відкладаємо гроші доні на навчання, у темну шухляду.
Ми розуміли, що грошей не вистачить на п’ять років навчання у дорогому університеті Києва, тому пропонували, щоб обрала трішки ближче, аби ми ще й могли бачитись частіше і платити доводилось менше. Доня була на сьомому небі від щастя і не могла повірити, що вже скоро вона буде у столиці. Байдуже в якому університеті, байдуже де жити – головне, що в омріяному Києві.
Ми ж домовились, що будемо трішки економити і навідуватись до неї. Щотижня приїздити нам не виходило, але раз на пів року ми намагались бачитись. Ми завжди привозили великі мішки продуктів, аби вона там багато не тратила, але нам здавалось, що вона цього дуже соромиться і намагалась швиденько нас відпровадити.
Після завершення навчання доня не захотіла повертатись до нас, що було цілком передбачувано. Влаштувалась на хорошу роботи, винаймала квартиру та до нас їздити зовсім перестала. Ми розуміли з батьком, що у столиці все інакше, всі метушаться, часу вільного не має, а це нам, вже на пенсії, не має, що робити і час йде в рази довше.
Ми хотіли до неї приїхати, але вона постійно говорила, що живе ще з дівчатами з роботи і це буде дуже дискомфортно для них. Ми з батьком не хотіли, щоб через нас у них погіршились стосунки, том просто чекали приїзду. За три роки ми побачились один раз, дзвонила нам вкрай рідко, але ми намагались прийняти, що доня уже доросла і важливі події нас ще точно зблизять.
Якось мені зателефонував незнайомий голос і промовив: “Вітаю вас із весіллям доньки! Вона у вас така красуня виросла”, – промовила незнайомка.
– Перепрошую, ви помилились, – невпевнено сказала я.
– Та ні, ні. Ви ж мама Ані, вірно?
Я втратила дар мови. Я довго не могла повірити, що таке можливо. Наша доня, наша кровинка….Як могла нас не закликати на таку важливу подію, як могла нам не сказати взагалі…
Наступного дня набралася сміливості і подзвонила доньці. Та не брала трубки спершу, а згодом сама передзвонила. Я хотіла почути якесь виправдання, але натомість вона сказала “так вийшло”.
Знайомити нас з чоловіком вона відмовилась, мовляв: “У нього дуже круті батьки, які багато заробляють. А я що маю сказати про вас? Що тато гайки крутить, а мама хвости коровам в’яже?”
Ми стільки віддали їй, квартиру продали, аби вона могла жити омріяним життям, а виявляється, ми її ще ганьбимо. Ніколи не могла подумати, що почую таке від рідної доні.
Як би ви відреагували в такій ситуації?
