Я смикнула дверцята кухонної шафи так різко, що дзенькнули чашки. На полиці — порожньо. Ще вчора тут стояла нова пачка макаронів, і я спеціально поставила її попереду, щоб не забути на вечерю.
— Іване! — гукнула я в коридор. — Ти кудись переклав макарони?
Він визирнув із кімнати, витираючи руки об футболку, і зупинився в дверях, ніби теж побачив порожнечу.
— Я? Та я їх і не чіпав. Ти ж сама казала: «Не відкривай, це на неділю».
Я втупилась у полицю, ніби макарони могли з’явитися від мого погляду. Потім — у смітник. Порожній. Потім — у холодильник. Там стояла миска з супом і… все. Де сир? Де йогурт для доньки? Де та пачка серветок, що лежала біля мийки?
Того вечора я не сварилась. Я ходила по квартирі, відкривала шухляди, ковзала пальцями по краях поличок, заглядала за каструлі. Складала назад ложки, які раптом опинялися не там. Наче в нас завівся хтось невидимий — тихий, охайний, але з дуже конкретними апетитами.
Через день зникла пачка туалетного паперу. Не рулон — ціла пачка. Я стояла в туалеті з одним останнім рулоном у руках і сміялась так, що аж сльози виступили. Сміх був сухий, як пил.
— Може, ти в магазині не взяла? — спокійно припустив Іван, коли я вийшла з ванни, міцно стискаючи той рулон, як доказ.
— Я взяла. Я пам’ятаю, як в пакеті шелестіло. Пам’ятаю, як викладала на стіл.
— Ну не могла ж вона випаруватися.
«Не могла», — повторила я про себе, але в голові вже ворушилося щось темне. Відчуття, ніби ти не вдома, а в чиємусь жарті.
На третій раз, коли зникли вологі серветки і зубочистки, я пішла в той самий магазин. Старанно, надірваною гідністю, як людина, яка не хоче виглядати божевільною, але вже близько.
— Можна… — я підібрала слова, — можна подивитися записи, коли я була на касі? Мені здається, я купувала… а вдома нема.
Касир подивилась на мене так, як дивляться на людей, що носять у кишені зайву біду.
— У нас записи тільки для охорони, — відрубала вона. — Ви, може, пакет десь залишили?
Я вийшла на вулицю з порожніми руками і такою злістю, що аж зуби стиснуло. Не на касира. На себе. На свою пам’ять, яка раптом стала підозрілою.
Потім пішли продукти. Не дрібниці — їжа. Хліб, сосиски, гречка, чай. Я ловила себе на тому, що рахую: «Було десять… було шість… було…» і не могла довести до кінця, бо в кімнаті стояла донька з бантиками й просила мультик.
Одного разу я відкрила холодильник і побачила, що дитячого йогурту немає. Я навіть дверцята прикрила й відкрила знову — як роблять, коли не вірять очам.
Іван сидів на кухні, гортав телефон.
— Я вчора купила малечі йогурт. Ти його випив? — спитала я рівно, але голос у мене був чужий.
Він підняв очі повільно, ніби я звинуватила його в чомусь важчому за йогурт.
— Ти серйозно? Я буду пити дитячий йогурт? — він відсунув стілець. — Я що, голодую?
— Тоді де він? — я показала на порожню полицю в холодильнику.
— Та звідки я знаю! — Іван різко встав, почав відкривати шухляди, ніби хотів знайти винного в виделках. — Може, ти сама поклала не туди?
Я не відповіла. Я дивилась, як він грюкає дверцятами. Як на мить завмирає, ніби згадує, що в нормальних сім’ях люди так не роблять.
Увечері я почала ховати. Смішно, так? Сховала чай за каструлі. Макарони — на верхню полицю в шафі, за коробку з формами для випічки, якими я користуюсь раз на рік. Порошок відсунула глибше, ніби в нас вдома не кухня, а схованка.
Наступного дня чай зник. Макарони — теж.
І тоді я вперше відчула холод у животі. Такий, що ні суп, ні ковдра не гріють. Я перевірила коробочку з золотими сережками. Перерахувала ланцюжок. Подивилась на годинник. На обручку, яку ніколи не знімаю.
Все було на місці.
Це робило ситуацію ще страшнішою. Бо якщо зникало тільки те, що «можна», значить, хтось вибирав. Хтось ходив тут і знав, де що лежить. Хтось… був своїм.
Іван теж почав нервувати. Якось увечері він відкрив шухляду в коридорі й завис.
— Де моя паста для взуття? — спитав тихо. — І запасні підкладки?
— Я не чіпала.
— Вона завжди тут була, — він потягнув шухляду на себе, ніби там могло бути дно подвійне. Потім раптом присів і поліз руками в смітник, розгрібаючи пакети. — Може, я… може, викинув?
Я стояла над ним і мовчала. Мені хотілося кричати, але замість крику виходило тільки сухе «ні». Ні, ти не викинув. Ні, ми не збожеволіли. Ні, квартира не чорна діра. Хоча вже було дуже схоже.
Тієї ночі я не спала. Лежала, слухала тишу і рахувала: холодильник, шафа, шухляда. Наче від моїх думок дверцята мали зачинитися міцніше.
Вранці я сказала:
— Ставимо камеру.
Іван спершу хмикнув, ніби це перебір. А потім глянув на порожній кухонний стіл, де вчора був хліб.
— Ставимо, — коротко відповів він.
Ми купили невелику камеру, таку, що не ріже око. Прикріпили її на шафу, спрямували на кухню і на вхідні двері в коридорі — щоб видно було хоч частину.
— Тільки нікому, — сказав Іван, ніби ми готуємо пастку для злодія з під’їзду.
— Та кому я скажу, — відповіла я. — Мене й так уже соромно слухати.
Наступні дні були дивні. Я ніби жила поряд із власною квартирою. Кожен раз, виходячи на роботу, я ловила себе на тому, що подумки прощаюсь з речами: «Побачимось увечері, якщо тебе не заберуть».
Доньку ми часто не встигали забрати із садочка — я на роботі затримуюсь, Іван у пробках. Тоді дзвонили Раїсі Михайлівні, свекрусі. Вона брала трубку завжди швидко.
— Добре, заберу, — коротко. — Ключі в мене є.
Ключі справді були у неї — запасні, на всяк випадок. Ті самі «на всяк випадок», які раптом стали занадто зручними.
Того дня я повернулась раніше. Не спеціально — начальник відпустив. Я зайшла в квартиру, донька спала на дивані, накрита пледом. На кухні було чисто, як після чужих рук. Не так, як я мию — швидко, аби встигнути все. А ретельно, з демонстративним порядком.
Іван прийшов пізніше. Ми мовчки поїли, вклавши доньку спати, і сіли біля ноутбука.
— Дивимось? — спитав він.
Я кивнула.
Відео тягнулося буденно: кухня, тінь від фіранки, наш кіт (він просто пройшов і зник). Потім двері відчинилися.
Раїса Михайлівна зайшла впевнено, не озираючись. Поставила сумку на табурет. Зняла куртку. Підійшла до шафи.
Я навіть подих затримала, як перед ударом.
Вона відкрила дверцята і швидко, без метушні, наче знає точний список, поклала в свою авоську пачку гречки. Потім — сіль. Потім — соду. Порошок. Вологі серветки. Макарони.
Не один раз. Не «ой, випадково». Вона набирала, як у себе.
Іван сидів поруч і не рухався. У нього на скроні смикнулась жилка. Я дивилась на екран і відчувала, як у мене в долонях холоне кров.
На відео свекруха поправила авоську, ніби та була важка. Потім пішла в коридор, відчинила двері, і перед тим як вийти, повернулася — обвела кухню поглядом. Не як злодій. Як господиня.
Я натисла паузу. У кімнаті було так тихо, що чутно було, як цокає настінний годинник.
— Дзвони, — сказав Іван. Не «давай поговоримо». Не «може, вона не знала». Просто — «дзвони».
Я набрала номер. Пальці тремтіли, але голос вийшов рівний.
— Раїсо Михайлівно, — сказала я, коли вона підняла слухавку. — Ви сьогодні були в нас?
— А як же, — відповіла вона. — Доньку ж забирала.
— Ви брали з кухні продукти? — я зробила паузу. — І порошок.
Тиша тривала рівно стільки, щоб я встигла зрозуміти: вона не заперечуватиме.
— Брала, — спокійно сказала свекруха. — А що?
— Ви могли просто сказати, що вам треба, — я відчула, як у мене пересохло в горлі. — Це ж… це наш дім.
— Ой, слухай, — у її голосі з’явилась роздратована поблажливість. — Вам що, шкода? Ви удвох працюєте, у вас всього вдосталь. А я маю кожну копійку рахувати.
Іван різко забрав у мене телефон, ніби боявся, що я зараз вибухну.
— Мамо, — сказав він тихо, але так, що я відчула, як напружилися його плечі. — Ти нам нічого не казала. Ти просто брала.
— А ти де був? — у відповідь одразу. — Ти бачив, як я пашу? Як мені важко? Чого ж ви самі не здогадались допомогти? У вас там добра — гора!
— Мамо, — голос Івана став глухим. — Не роби з цього норму.
— Норма, не норма… — вона зітхнула в трубку так, ніби втомилась від нашої «драми». — Я завтра знову заберу дитину. І не робіть вигляду, що я вам чужа.
Іван поклав слухавку повільно. Не кинув. Саме поклав — акуратно, як кладуть речі, які страшно розбити.
Ми сиділи на кухні, і в мене вперше за ці тижні з’явилося не божевільне питання «що відбувається?», а дуже просте: «що ми зробимо далі?»
Вранці я встала раніше за всіх. Відкрила шухляду, дістала запасні ключі, які свекруха давала «на всяк». Покрутила їх у пальцях — метал був холодний.
Коли Іван зайшов на кухню, я мовчки поклала ключі на стіл і поруч — маленький новий замок у коробці.
Він глянув, потім так само мовчки взяв замок. І пішов до дверей.
За годину клацання в замковій щілині було іншим. Чужим ключем — вже не підходило.
А ввечері в коридорі стояла авоська. Порожня. Акуратно складена. Під дверима. Без записки. Тільки ручки зведені докупи, ніби хтось залишив її «на хвилинку» — і не повернувся.
