Коли я була молодою, то вважала, що мати багато дітей – собі ж на користь. Тож зараз у мене їх аж п’ятеро: дві доні і три сини. Вони вже давно повиростали і кожен влаштував особисте щастя. Доні часто приїжджають у гості. Ми з ними в хороших стосунках. Допомагаємо одне одному. Спілкуємося. Зідзвонюємося. Вони постійно допомагають з господарством. А на великі свята привозять нам онуків – стареньким на радість.
У домі вміщаються всі. Він у нас величезний. На п’ятьох дітей же будували. Думали, щоб нікого не обділити. І щоб всім комфортно жилося.
Але, як тільки діти повиростали, то сини стали, немов не наші. Роз’їхалися і навіть не дзвонили батькам. Певне навіть забули, що ми у них є. Якось ми робили у будинку ремонт. І віддали чималу суму спеціалістам. Хоча відкладали кошти для синів. А останні навіть не приїхали допомоги.
Навіть на великі свята, окрім доньок, більше нікого ми й не бачили. Онуків з боку синів ми навіть не знаємо. Звичайно ж, ми розуміємо, що в них робота, бо самі колись їх забезпечували, але все ж. Невістки ніде не працюють. Могли б зайти до стареньких.
Колись із синівською байдужістю ми мирилися. Самі собі ради давали. А зараз вік не той і здоров’я часто підводить. Сини допомагати відмовилися. Поміч отримуємо лише від доньок та зятів. Вони чоловіка й на операцію возили, і сиділи з ним, змінюючи одна одну.
Але й з нашими дівчатками також доля нас розвела. Старша поїхала на заробітки за кордон. Середня потрапила в ДТП і сама зараз у візку. І за нею тепер догляд потрібен.
З кожним роком нам стає все складніше і складніше. Стороння допомога точно не була б зайвою. Коли зверталися до синів, то від невісток почули таке:
– Так ви дім продайте і в будинок престарілих. Там постійний догляд будете мати. Якраз собі все оплатите.
До себе нас брати ніхто, як розумієте, не хотів. А в притулок іти ми не бажаємо. Самі ще ходимо. За нами не потрібен догляд, як за лежачими людьми. Ми вимагаємо банальної вдячності від дітей, допомоги у побуті та краплю розуміння – оце і все.
Отак тільки в старості ми зрозуміли, що на синів надіятися марно. Одні лише доні про нас дбали.
Чи вважаєте Ви обов’язком дітей доглядати за батьками?
Які стосунки з дітьми у Вас?
