Я зустріла Павла, коли мені було 22. Ми довго зустрічалися і хлопець запропонував переїхати до нього.
– Ти не будеш платити за оренду і послуги. Продукти купуватиму я, моєї зарплатні цілком вистачить. Можеш просто займатися хатніми справами. Та і більше часу будемо проводити разом.
Звісно, що я зраділа від такої пропозиції, бо вже давно на неї чекала. Це ж дійсно класно нарешті жити разом. Ми вже трохи вивчили один одного за 2 роки. Хоча у мене були думки, що ми скоро розійдемось. Насправді я мріяла вийти за нього заміж. А це спільне проживання дасть йому зрозуміти, що я хороша господиня і не буде тягнути з пропозицією. Бо зараз такі як я рідкість.
Я одразу до нього переїхала. Кожного вечора хотіла дивувати його кулінарними здібностями. Пори те, що ми обоє працювали до 6 години, але я на втому старалася не зважати.
Щодня намагалася прийти раніше з роботи й одразу ставала до плити. Готувала вишукані вечері, а щоранку на нього чекав свіжий сніданок. Добре, що хоча б на вихідних ми їздили в ресторан чи замовляли щось додому. Тоді я могла хоча б трохи відпочити від кухні.
Крім готування я приділяла час прибиранню. Мало не щодня щось мила, витирала і прасувала, бо Павло обожнював чистоту.
Через кілька місяців у мене змінилося керівництво. З ним і помінявся робочий графік. Тепер приходилося працювати до 8 вечора, відповідно готувала я менше і вже було не так чисто, як колись. Та чоловіку це не підходило. Він казав, що його не цікавить моя робота, адже він може забезпечити нас обох. І я звільнилася.
Наступні 5 років я була в ролі домогосподарки. Якось я поїхала до батьків на кілька днів. Та плани дещо змінилися і я повернулася на день раніше. Відчиняючи двері квартири я побачила Павла, що обіймав якусь дівчину. Вона відскочила від нього і пішла геть.
Я хотіла почути хоча б якісь пояснення чи вибачення від коханого, але натомість він заявив, щоб я збирала свої речі.
– Ти мені не дружина, тому докоряти мене в нічому. Твого тут нічого немає, тому просто бери свої речі і йди.
Так у свої 30 я була змушена починати життя спочатку. Перший час я жила в подруги й займалась пошуком роботи. У мене все ще була надія, що я таки знайду чоловіка, який буде мене любити й цінувати по-справжньому. Більше нікому не збираюся бути хатньою робітницею. З мене досить.
Чи треба було наполягти на весіллі? Може б тоді такого не сталося?
