Саша розлучила Оксану з чоловіком через півтора року після одруження. А може і не розлучила, може просто дала в той момент більше і засяяла як дороговказ, і Павло пішов услід за світлом. Але так трапилося.
У той день він вперше не прийшов ночувати додому. Оксана на ранньому терміні вагітності була слабенька, її постійно нудило, працювати майже не могла. Вона дочекалася, коли доярки будуть вставати на роботу, прийшла до бригадира додому, щоб попросити підмінити.
– Олександра Михайлівна вдома? – запитала вона біля хвіртки літню жінку, ймовірно ту, що здавала кут її бригадиру.
Жінка суворо подивилася на розпатлане з-під косинки волосся, на стомлене обличчя дівяини і прошипіла крізь зуби:
– Немає її, не ночувала. Коровам своїм хвости крутить, напевно.
Оксана попленталася на роботу. А там за корівником стоги. В одному з них Саша сміється. Оксана як побачила їх разом, закрила обличчя руками, і побігла куди ноги несли. Повернулася до ночі, закрилася в лазні і тільки вранці матір до себе покликала. Не вберегла дитину.
Оксані хотілося вити, стогнати від втрати і рватися до нього прощаючи, але замість цього вона мовчала і плакала в подушку. Ходила на роботу, жила за принципом «день пройшов і добре» і переживала усе в собі.
Відкривала очі о третій ранку і йшла доїти своїх корівок. А там вона – Сашка, а там він – Павло. Але Оксана, худенька, маленька, світловолоса дівчинка, не могла протистояти новому бригадиру доярок: великій, рум’яній, чорнобровій Саші.
Саша сміялася двома рядами білих зубів, заливалася сміхом, копаючись разом з усіма в гної, так, що її приймали за свою відразу навіть корови, не те, що колектив. Такі люди ведуть за собою. Роботи бригадир не боялася. Жилава, руки як дві величезні тарілки, натерті і смагляві. Скрізь перша, завжди до місця, як посмішка – на противагу Оксані.
І Павло повівся на жінку – свято. І пішов. А тут війна … Як законній дружині страшний папірець принесли Оксані. Саші шепнули, що листоноша приходив за Андрєєвим, вона кинула все і як була босоніж, побігла.
– Лист? – з надією в голосі кричала через хвіртку Саша.
Оксана промовчала, винесла папірець і віддала Саші.
Такі різні, а горе одне. Життя розвело цих двох жінок на 45 років.
***
Минуло 45 років.
У черзі було багатолюдно. Пенсіонери, ветерани праці та війни сиділи пліч-о-пліч і чекали профспілкової путівки в санаторій. Оксана Семенівна теж сиділа в цій загальній черзі. Їй було ніяково, вона відчувала себе тут чужою.
Три рази до цього в путівці їй відмовляли, посилаючись на розподіл по якійсь градації. Градація зрозуміло була яка – гроші, але грошей у Оксани Семенівни зайвих не було. Скромна пенсія. Але сестра, у якої жила жінка, була непохитна і кожен раз відправляла Оксану Семенівну сидіти в черзі.
Їй вже здавалося, що ось вона заходить в кабінет, називає прізвище, ім’я, по батькові та їй відповідають, що на вас розподілу немає. І вона з легким серцем йде додому, заходить в булочну, купує бублика, потім по дорозі заходить в молочний відділ за молоком …
Черга засичала, почала перешіптуватися, ближче до дверей почулися висловлювання і невдоволення. Оксана Семенівна відкрила очі і побачила як тільки закриваються двері, зазвичай люди так обурювалися, коли заходили без черги.
Буквально через кілька хвилин двері відчинилися, і з кабінету вийшла одна жінка в супроводі іншої, розподіляючи путівки.
– Всього доброго, Олександра Михайлівна, добре Вам відпочити …
– Дякую, Аллочка, з мене вино місцеве, обов’язково привезу, – відповіла жінка і розсміялася.
Великий і тяжкий клубок підкотився до горла. Оксана Семенівна повернула голову і подивилася на жінку. Це була вона! Саша. Цей розкотистий сміх, такий приємний для інших, колов її. Оксані стало душно, як тоді, 45 років тому, вона схопилася за хустку і почала її розв’язувати, хапаючи повітря ротом.
– Аллочка, у вас тут в черзі людині погано! – закричала Олександра Михайлівна.
Принесли води, але Андрєєва відмовилася і попросила вивести на вулицю. Чоловік поруч допоміг їй вийти, Олександра Михайлівна йшла поруч. Тільки пройшов дощ, лава була мокра, Оксана Семенівна хотіла сісти, але Саша зняла хустку, зав’язану на шиї як піонерський галстук, і поклала на мокрі дошки.
– Вам краще? – запитала Олександра Михайлівна, коли чоловік пішов.
– Так, спасибі, я посиджу і піду.
– А приходили за путівкою? – поцікавилася Саша.
– Так, але мені не дадуть.
– Чому? – здивувалася жінка.
-Три рази не дали, тепер вже що змінилося? Я піду, – відповіла Оксана Семенівна і хотіла вже встати.
– Паспорт свій дайте, – сказала Олександра Михайлівна і вимогливо простягнула руку, – давайте, давайте, я зараз поверну.
Оксана Семенівна подивилася на Сашу. Зараз перед нею стояла така ж, як вона літня жінка, в такому ж костюмі з двома кишеньками на піджаку, тільки яскраво синього кольору в дрібний рубчик. Сиві пасма були туго зібрані в пучок і явно вказували на вік. «Час не шкодує нікого».
– Не думайте довго, бо Алла піде на обід.
Оксана Семенівна простягнула паспорт. Їй чомусь стало все одно, що буде далі. Через десять хвилин двері будівлі переможно відчинилися і з них вийшла Олександра Михайлівна.
– Ось, – протягнула вона папір і паспорт, – Оксана, Оксана, а я думаю, кого ти мені нагадуєш.
Жінка сіла поруч з нею на лавку і глибоко зітхнула.
– Ну, привіт, Оксана. Не думала, що зустрінемося ще раз, а воно ось бачиш, як доля зводить …
Оксана Семенівна сиділа мовчки і дивилася на хмари. Під дощ потрапити не хотілося.
– Я піду, Саша, а то скоро дощ.
– Я проведу, – вперлася Олександра Михайлівна, але за всю дорогу не промовила ні слова.
Оксана Семенівна поспішала, вона пройшла повз булочної, не купивши бубликів, біля самого будинку лише подивилася на вітрину молочного відділу і поспішила додому. Їй хотілося опинитися подалі від цієї жінки, яка виколупувала з неї неприємні спогади. Олександра Михайлівна йшла поруч. Біля дому Оксана Семенівна попрощалася, але Саша глянула на неї недобре:
– Нічого, нічого, ось в двері ввійдеш і піду.
Вони повільно піднялися на третій поверх. Оксана чомусь не скористалася як зазвичай ліфтом, а пішла пішки. Подзвонила в двері і почала смикати ганчір’яну свою сумку. Двері відчинила сестра.
– Це зі мною, – чомусь сказала Оксана Семенівна, роззулась в коридорі і пройшла в квартиру. Олександра Михайлівна привіталася, роззулась і теж пройшла.
– Проходь, – сказала Оксана Семенівна і відкрила двері своєї кімнати.
Олександра Михайлівна застигла на порозі. Перед нею була маленька кімнатка, точніше комора, без віконця. По ліву руку уздовж стіни стояло ліжко. Здавалося, що воно трохи довше кімнати, тому горбиться. Впритул до ліжка стояв письмовий старий стіл, який упирався в стіну по праву руку. Під ліжком лежали валізи. На правій стіні висіло кілька полиць. Ікони в кутку були прикриті серветками.
– Оксана, тут же вікна навіть немає.
– Чим багата, – спокійно відповіла вона і сіла на ліжко. Саша змінилася в обличчі, хотіла пройти і сісти на стілець, але замість цього просто пройшла і залишилася стояти, запитально дивлячись на жінку на ліжку.
– Квартира маленька, у сестри дві дочки, вони з родинами, їм потрібніше …
Олександрі Михайлівні хотілося обурюватися, вона навіть набрала повні легені повітря і раптом просто вдихнула.
– У санаторії відпочинеш, я піду, бувай, – і пішла.
***
В такому санаторії Андрєєва ніколи не відпочивала, вона взагалі ніколи ніде не відпочивала: величезна, велична будівля з білими колонами, леви на вході, доріжки, що потопають у зелені.
– Ви на заселення? – запитала висока блондинка в уніформі, яка ховалася за колоною, видихнувши дим.
– Так, – тихо відповіла Оксана Семенівна.
На першому поверсі блондинка видала ключі від номера і змусила розписатися у величезній зеленій книзі. Оксана Семенівна забрала паспорт і пішла до себе в номер. Довгий, світлий коридор не встиг закінчитися, як жінка побачила заповітні цифри – 265. Двері були замкнені. Трохи попрацювавши ключем, Оксана Семенівна відкрила двері. Перед нею стояла Саша.
– Привіт! Нарешті ти приїхала!
Оксана Семенівна повільно відпустила ручки сумки, яка глухо впала на підлогу поруч з нею. Вона не очікувала побачити Сашу.
Олександра Михайлівна завжди брала одномісний номер в санаторії, але зараз був особливий випадок, тому вона домовилася про розміщення Оксани з нею.
– Кімната велика і я подумала, що нам не буде тісно разом. Ліжко тобі вже поставили, постільну білизну зараз принесуть, через півгодини обід, краще не спізнюватися, потім місця не буде, – закінчила Олександра Михайлівна.
Оксана Семенівна перебувала в легкому шоці недовго. Смачна їжа, приємна атмосфера і умиротворення всюди зробили свою справу. Дні почали зав’язуватися в один пухнастий моток відпочинку. Саша особливо не нав’язувалася Оксані – відпочивала сама, в кімнаті бувала рідко, але приходила ночувати.
– Оксана, давай з нами, ми на море поїдемо рано вранці? – запитала якось Саша.
Оксана Семенівна промовчала.
-Ти на мене через Павла злишся? Так не дічтався він мені. Я ось недавно згадувала його. Я ж не відразу дозволила себе любити, я ж в очі йому два тижні дивилася – любить чи просто час проводить. Ти не подумай, я не така … Я любити хотіла і любила. Нехай недовго, але любила. Ні дітей, яких не нажила, ні чоловіка, так і залишилася одна. Ось і покарало мене життя, що чоловіка у тебе вкрала.
– І я одна все життя … Ось на старості років переїхала до сестри, кута навіть свого не нажила, не склалося.
– Ось тобі й маєш! Яка старість? Ну ти чого? Збирайся на море, швидко.
В автобусі трясло, дорога то нахилялася в бік, то різко йшла вниз, Оксана Семенівна усміхалася у відповідь Олександрі Михайлівні, хоча дуже шкодувала про те, що поїхала.
Ласкаве море згладило всі неприємні враження від дороги. Сонце не дуже припікало, в компанії було весело, і день пройшов чудово. За цим днем потягнувся другий і третій активний день. Оксана Семенівна втягнулася, ближче познайомилася з іншими відпочиваючими і решту відпочинку провела так, як раніше і не жила.
– Ти на поїзд взяла вже квиток? – поцікавилася Олександра Михайлівна.
– Не брала, а ти? – запитала Оксана Семенівна.
– Тоді давай поїдемо, візьмемо в одне купе, ти не проти?
– Ні, давай, – відповіла Оксана Семенівна.
У ніч перед приїздом Андрєєва майже не спала. Вона поверталася. Але поверненню рада не була. Саша сопла на верхній полиці, поступившись попутниці нижнє місце.
Місто зустріло дощем. Теплим, літнім. Олександра Михайлівна обняла попутницю м’яко і ніжно. Подивилася їй в очі на прощання і раптом сказала:
– Оксана, а переїжджай жити до мене? У мене хоч і маленька, але двокімнатна. Тобі кімнату виділю, сама в залі буду жити. Все ж я рада, що зустріла тебе і так все вийшло. Рада, чуєш?
Олександра Михайлівна на одному папірці написала свою адресу, на другій телефон і подала Оксані Семенівні.
– Я завжди тебе чекаю, в будь-який час. Приїжджай, коли захочеш. Можеш в гості, а можеш пожити, – і вона посміхнулася.
***
Місто накривав перший сніг. Олександра Михайлівна підійшла до вікна і підняла очі до неба. Сьогодні хотіла зустрітися з давньою знайомою, але та залишилася вдома через снігопад.
Вона прибрала торт в холодильник. Сховала чашки в шафу і почала протирати стіл, як пролунав дзвінок у двері.
Олександра Михайлівна відкрила. На порозі з невеликою тряпичною сумочкою і коричневою валізою стояла Оксана Семенівна.
– Привіт. Я до тебе жити, Саша, приймеш?
– Звичайно, Оксаночка, заходь, а де твої речі, внизу?
– А це всі мої речі, – відповіла Оксана Семенівна і винувато посміхнулася у відповідь.
– Проходь, проходь, знімай пальто, я поставлю чайник, у мене є торт! Зараз будемо відзначати новосілля!
Як ви вважаєте, Саша відчувала провину перед Оксаною і тому запропонувала свою допомогу?
