Я довго не могла знайти роботу, тож коли мені запропонували доглядати за старенькою – погодилася одразу.
Хтось скаже, що це складно і зовсім не престижно, але мені байдуже. Нічого поганого в соціальній роботі я не бачила.
В координаційному центрі мені дали адресу старенької жінки, про яку я мала піклуватися.
Мамі така затія не дуже подобалася.
– Улянко, ти ж у мене така молода, красива і розумна. Нащо тобі з чужими старенькими сидіти…
– Мамо, ну ми ж маємо на щось жити. Я ж не можу у тебе на шиї сидіти. Совість не дозволяє. Ти й так все життя про мене дбаєш.
Сталося так, що крім мами у мене нікого нема. Навіть не знаю, як звати мого батька. За 25 років він так і не поцікався мною жодного разу. Як я не намагалася щось дізнатися про нього – та завжди отримувала одну відповідь: “Нічого розказувати. Це було надто давно”.
Якось в маминій шкатулці випадково знайшла її фотографію з якимось юнаком. Коли спитала її, хто це, вона сказала, що то її однокласник. Довелося повірити, бо я знала, що більше нічого від неї не почую.
Тепер я вже доросла жінка і маю допомагати мамі, дбати про неї, як і вона колись піклувалася про мене. Нема чого лінуватися – треба працювати. Тим більше, зможу бути корисною для самотньої літньої жінки.
Коли я вперше прийшла до Марії Миколаївни – вона здалася мені дуже доброю і привітною пані. Я навіть замислилася, чому така мила старенька залишилася на старості літ сама. Вирішила обережно запитати.
– У мене був синок. Але він помер кілька років тому…
– Пробачте, я не хотіла…
– Все гаразд, дитинко. Колись і я була такою молодою, як і ти. На заводі працювала, – сказала жінка, кивнувши головою в сторону світлин, які висіли на стіні.
На них красувалася молода і дуже вродлива жінка, риси якої тепер складно розгледіти в бабусі, що сиділа навпроти мене.
Не минуло й місяця, як я працювала в Марії Миколаївни, а ми вже стали з нею справжніми друзями. Вона здавалася мені такою рідною, такою близькою.
Одного разу вона попросила мене дістати її ліки зі скриньки. Я почала їх шукати в купі старих виписок і листів. Випадково натрапила на знайому світлину.
На ній було зображену молоду Марію Миколаївну, яка стояла в обіймах юнака, якого я бачила на тій світлині в маминій шкатулці.
– Пробачте, а це хто?
– То і є мій синочок. Андрійко. Шкода мені його, але він сам обрав для себе таку долю. По закінченню політеху полетів до Америки. Думав, своє щастя знайде. Та хто ж його там чекав?! От і повернувся він додому ні з чим. Підкосило його це. Почав пити. Так повільно себе і завів на той світ.
Дорогою додому думала лише про одне: невже той юнак і є моїм батьком?!
Розпитала все у мами. Нікуди їй було вже подітися після того, як я стільки всього дізналася в Марії Миколаївни.
– Так, той хлопець на фото твій батько. Я Андрія дуже кохала. Думала, що це взаємно, а він просто утік закордон, навіть нічого не пояснив.
Тоді все стало очевидним! Марія Миколаївна моя бабуся!!!
Ледь впросила маму навідатися до старенької в гості.
– Навіщо це? Стільки років минуло! Та й батька твого в живих вже нема.
– Мамо, вона ж зовсім сама. У неї, крім мене, нікого нема. Невже ми покинемо її?
Змилосердилася мама і приїхала до Марії Миколаївни. Вони довго розмовляли, плакали. Бабуся вибачалася і присягалася, що взагалі не знала про моє і мамине існування – син їй нічого про своє особисте не розповідав.
Шкода нам стало стареньку, ось ми й вирішили переїхати до неї, свою квартиру продали, а натомість купили дачу. Тепер живемо на свіжому повітрі втрьох.
– Ніколи не думала, що Бог подарує мені справжню сім’ю на старості літ, – зі сльозами на очах промовляє Марія Миколаївна.
– А ми які раді, бабусю, – обіймаючи стареньку сказала моя мама.
Ось так випадкова зустріч стала поворотним моментом в житті 3 жінок, яким так бракувало любові і тепла.
Ніколи не можна передчасно засуджувати людей, звинувачувати їх у чомусь. Адже не знаєш, які випробування випали на їхню долю, що їм довелося пережити. Не дарма кажуть, перш ніж судити якусь людину – треба вдягти її черевики і пройти увесь її шлях. Хто ж знав, що Марія Миколаївна навіть не здогадувалася про існування внучки і невістки? Якби матір дівчини не зробила перший крок, то 3 самотні серця ніколи б не об’єдналися.
Що б ви робили на місці дівчини та її матері?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
