7 років тому покинула рідний Київ і переїхала до іншого міста. Робити цього мені зовсім не хотілося, але через роботу мені просто довелося.
Тепер у мене знову випав шанс повернутися до столиці, але я й гадки не мала, що того Києва, який я колись знала, давно вже не існує…
Зараз тут усе по-іншому. Уявіть собі, коли я запитую про щось в магазині, в кінотеатрі чи просто на вулиці українською мовою, на мене ніхто не дивиться, як на прибульця з іншої планети, ніхто не перепитує всоте, дуже “непрозоро” натякаючи на те, щоб я перейшла на “радной язик”!
Нарешті в столиці України я можу відчувати себе, як риба у воді. Ніяких тобі “спасіба”, “здрастє”, “ізвінітє” – цих слів ніби ніколи і не було в нашій пам’яті. Війна все викоренила.
Звісно, не обходиться й без “приємних” сюрпризів, але їх таки стало значно менше, ніж раніше.
Не можу навіть описати ту радість, яка накриває мене з головою щоразу, коли я чую рідну солов’їну. Біжу до чоловіка, смикаю його за рукав і кажу:
– Чув, ти це чув?! Вона говорила зі мною українською!
Він сміється з мене і просить нарешті заспокоїтися, бо з початку війни державної мови в столиці стало значно більше. А я не можу стримувати свої емоції, свою гордість за те, що моя країна починає звучати по-справжньому! Автентично і чесно! По-українськи!
Жертви у цій жахливій і безжальній війні ніколи не будуть марними, бо рясні плоди ми збираємо вже сьогодні!
Редактори “Цікаво про” розділяють радість Анни Ковальської, яка поділилася цією історією на своїй сторінці в Facebook. Українська мова нарешті має стати для кожного з нас джерелом радості і гордості за те, що ми є частинкою такої сильної і потужної нації.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
