7 років тому покинула рідний Київ і переїхала до іншого міста. Робити цього мені зовсім не хотілося, але через роботу мені просто довелося.
Тепер у мене знову випав шанс повернутися до столиці, але я й гадки не мала, що того Києва, який я колись знала, давно вже не існує…
Зараз тут усе по-іншому. Уявіть собі, коли я запитую про щось в магазині, в кінотеатрі чи просто на вулиці українською мовою, на мене ніхто не дивиться, як на прибульця з іншої планети, ніхто не перепитує всоте, дуже “непрозоро” натякаючи на те, щоб я перейшла на “радной язик”!
Нарешті в столиці України я можу відчувати себе, як риба у воді. Ніяких тобі “спасіба”, “здрастє”, “ізвінітє” – цих слів ніби ніколи і не було в нашій пам’яті. Війна все викоренила.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Звісно, не обходиться й без “приємних” сюрпризів, але їх таки стало значно менше, ніж раніше.
Не можу навіть описати ту радість, яка накриває мене з головою щоразу, коли я чую рідну солов’їну. Біжу до чоловіка, смикаю його за рукав і кажу:
– Чув, ти це чув?! Вона говорила зі мною українською!
Він сміється з мене і просить нарешті заспокоїтися, бо з початку війни державної мови в столиці стало значно більше. А я не можу стримувати свої емоції, свою гордість за те, що моя країна починає звучати по-справжньому! Автентично і чесно! По-українськи!
Жертви у цій жахливій і безжальній війні ніколи не будуть марними, бо рясні плоди ми збираємо вже сьогодні!
Редактори “Цікаво про” розділяють радість Анни Ковальської, яка поділилася цією історією на своїй сторінці в Facebook. Українська мова нарешті має стати для кожного з нас джерелом радості і гордості за те, що ми є частинкою такої сильної і потужної нації.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
