В той час, коли всі діти ще мріють стати космонавтами, артистами і супергероями, я вже точно знала, що хочу пов’язати усе своє життя з вивченням української мови.
Любов до рідного слова мені, мабуть, передалася від матері. З самого дитинства вона читала мені багато казок, деякі історії вигадувала сама, а коли я трішки підросла, то й сама розповідала рідним захопливі оповідання, які самі собою вимальовувалися в дитячій уяві.
Попри те, що моя мама працювала вчителем в звичайній школі, вона вирішила віддати мене в лінгвістичну гімназію, аби я мала змогу повністю розкрити свій потенціал. Їй складно було оплачувати навчання, але вона робила все, аби моя дитяча мрія стала реальністю.
В школі я готова була присвятити увесь свій час вивченню граматики, написанню творів, диктантів і всього, що було пов’язане з українською мовою.
З першою вчителькою мені надзвичайно пощастило. Вона всіляко заохочувала мої старання, займалася зі мною після уроків для того, щоб підготувати до обласної олімпіади, на якій мені вдалося завоювати почесне перше місце.
Ми з Мариною Олександрівною були в захваті. Після конкурсу вона пригостила мене смачним чаєм і тортиком. Так ми відсвяткували нашу спільну перемогу.
Вона мені дуже подобалася тим, що була молодою, активною і дуже лагідною до усіх учнів. Я щиро раділа за неї, коли вона повідомила, що невдовзі виходить заміж, але водночас мені було сумно, бо я розуміла, що скоро улюблена вчителька піде зі школи.
Мама переконувала мене в тому, що своєю завзятістю і працьовитістю я легко завоюю прихильність нового педагога. Як же вона помилялася!
Наступного дня до нашого класу увійшла сувора і насуплена жінка. Вона злісно поглянула на усіх учнів, а тоді спитала:
– Подейкують, що в цьому класі навчається лінгвістичний вундеркінд? Хочу поглянути на цю особу.
Я гордо підвелася зі свого стільця і сказала, усміхаючись:
– Це я.
– Недарма люди говорять: “Якщо розумна – значить потворна”. А ти, дівчинко, тепер і про відмінні оцінки можеш забути. Я білих ворон не поважаю. Більшої оцінки, ніж 3, можеш не очікувати.
Мені було так соромно. Єдине, чого я хотіла в той момент – це провалитися під землю. Як вона могла собі дозволити назвати мене потворою на очах у всього класу?
“Завдяки” новій вчительці моє життя перетворилося на суцільне жахіття. Як би я не намагалася, все одно отримувала одні трійки.
Це дуже погано відобразилося на моєму світогляді і моїй самооцінці. Я перестала вірити у власні здібності, у свій талант, у свою мрію. Мама хотіла довести, що справа зовсім не в мені, тож відправила мій твір на незалежний конкурс.
Через кілька тижнів їй на пошту надійшли його результати. Уявіть собі моє здивування, коли я побачила, що зайняла перше місце!
Після того випадку я ще більше розчарувалася в школі, тому вирішила більше не відвідувати уроки.
Через численні прогули мене мало не відрахували з гімназії, однак мені було байдуже. Ірина Василівна надто добре постаралася для того, аби перетворити мене з чарівної і слухняної учениці на складного підлітка, який з усіх сил бунтує проти шкільної системи, яка ніяк не реагує на непрофесійну поведінку вчителів.
З горем навпіл закінчила школу, і мама вмовила мене спробувати вступити до вишу на філологічний факультет. Переконувала, що в університеті нарешті зможуть справедливо оцінити мій талант.
Я готувалася кілька місяців до вступного іспиту. В мені знову прокинулася жага до навчання. Але коли я зайшла до аудиторії і побачила Ірину Василівну, яка займала почесне місце члена приймальної комісії, то зрозуміла – дорога в омріяну професію для мене закрита.
Витягла білет і не знала, що робити. Трохи поміркувавши, вирішила, що краще не терпіти вкотре знущань цієї нахабної жінки, а просто піти з гордо піднятою головою. Не встигла я зібрати свої речі, як до аудиторії зайшла якась дівчина і повідомила Ірині Василівні, що її терміново викликають до телефону.
Я зрозуміла – це мій єдиний шанс довести собі, що я чогось варта! Миттю прочитавши вміст білета, я підбігла до комісії і чітко видала відповіді на усі запитання. Поки я намагалася віддихатися після своєї доленосної промови, декан повернув мій вступний лист, в якому вже стояла заповітна п’ятірка.
Треба було бачити обличчя Ірини Василівни, яка, мабуть, бігла до аудиторії з усіх сил, аби осоромити мене в сотий раз.
Через кілька років я отримала диплом філолога. Здійснилася моя мрія! Після університету я стала журналістом, пізніше зайнялася написанням власних книг, які нещодавно видала в тисячному тиражі. А кілька місяців тому відкрилося моє видавництво, яке допомагає мені реалізовувати мрії інших юних письменників і поетів, які, як і я в шкільні роки, сумніваються в своєму таланті.
Одне питання не давало мені спокою увесь цей час: чим же я заслужила на таке ставлення свого педагога? Як з’ясувалося потім, все було надто банально.
Ірина Василівна навчалася з Мариною Олександрівною в одній групі і кожного разу, коли бачила вродливу і успішну одногрупницю, помирала від заздрості. Я просто стала об’єктом негативу, який жінці не вдалося виплеснути на суперницю.
Мені тепер її навіть шкода, зла на неї не тримаю. Сподіваюся, що доля буде до неї прихильною, як і до мене була тоді, коли 14 років тому під час мого іспиту пролунав той доленосний телефонний дзвінок.
Чи вдалося вам здобути професію своєї мрії?
