Цьогоріч я повернувся з-за кордону на Батьківщину, щоб купити тут власний дім. Хотів бути певен, що мені точно буде куди повернутися у старості. Мені вже 45 років – давно не хлопчина, тож і про майбутнє думати треба. Майже пів життя я прожив у Канаді. Там у мене дружина, діти, дім, робота – усе, як у людей. І здавалося б, живи та радій, але все одно увесь цей час спокою мені не давала думка, що я повинен був придбати на рідній землі власну ділянку. Не знав точно, чи доведеться мені колись знову жити у рідному селі, але нерухомість придбати там мав.
Бабуся померла вже майже два десятиліття тому. Жила вона у свого молодшого сина аж до смерті. Це був невеликий будиночок на схилі гори з неймовірно довгою історією. Там виросли усі її діти, народилися онуки.. Там останні дні доживав і мій дід. Стільки поколінь бачити ті стіни. Та вже ж міцно трималися купи.
Атакувати дім хотів хіба що густий ліс, який через декілька років точно й до бабусиної домівки дотягнеться. Колись тут було багацько домів, а зараз порожньо. Тільки наше житло зосталося, а довкола поля, трава і розвалені хатини. Люди повиїжджали за кордон і у великі міста. Спадщина стала їм нецікавою та непотрібною.
А мене останні так і манила на Батьківщину.
У тому селі я провів усе своє дитинство. Пам’ятаю і варення бабусине, і чай із трав і навіть скрип хвіртки. Так хотілося б знову перенестися в минуле.
– Я швиденько. Тільки гляну.- мовив я дружині, підбігаючи до колишньої домівки.
Після приїзду моя сім’я поселилася у родичів. Нас радо прийняли в гості. Там було добре, але душею мене все одно тягло до бабусиної хати.
Коли таки наблизився до неї, то аж серце затріпотіло. Втім, на душі було сумно. Сумно за те, що зараз з-за хвіртки на мене поглядав знесилений дім. Про нього всі геть забули. Закинутий, потрісканий,старезний дім ніби прохав мене про допомогу.
Піднімаючись горою я пригадував дитинство. А, коли відчинив ворота і ввійшов на знайоме подвір’я, то стало дуже прикро. Стільки років минуло. Колись мене тут із гостинцями стрічала бабуня, а зараз тут нічого… Тільки старість і немічність. Усе поросло травою і в’юнким плющем, який затіняв вікна, не дозволяючи сонячному промінню пробиратися в дім.
Усе почорніло, згнило, почало осипатися.
Мені було важко на це дивитися. Тож я дозволив собі дати волю емоціям. Розплакався, як дитина. Як той хлопчик, яким я був понад 40 років тому.
Про пошуки дому більше й мови не було. Я вирішив викупити у дядька цей дім.
Спочатку родич відхрещувався. Не хотів нічого продавати. Але я запропонував йому таку суму, що відмовившись від неї, він утратив би дуже і дуже багато.
Родичі та знайомі мене підтримали. Вони розуміли мій вчинок. Збагнути цього не могла тільки моя дружина. До неї ніяк не доходило, для чого нам напівзруйнована хатина. Ми ж їхали за красивою приміською ділянкою.
А я так і не зміг їй пояснити, що купив не будинок, а спогади свого дитинства. А вони, повірте, безцінні.
А з якими спогадами у Вас асоціюється батьківський дім?
