– Навіщо тобі та розсада? Ти ж з Італії приїхала, гроші у нас є, тож ми собі все купимо, – каже мені чоловік.
Я його вже кілька днів прошу відвезти мене на ринок, щоб розсаду купити, а він все ніяк часу не знайде, та ще й мене відмовляє.
В суботу він зранку кудись поїхав, сказав, що у справах, а я сіла в автобус, і сама на базар подалася. Якби я лише знала, чим мені обернеться та поїздка.
Додому я приїхала всього три тижні тому, і ще навіть не встигла освоїтися. Мене ж не було 15 років, за цей час все дуже змінилося – і будинки, і вулиці, і люди. Та що там й казати – ми самі змінилися дуже, я коли їхала, мала 45 років, а зараз от уже 60.
Ми з чоловіком жили в середньому достатку – не бідно, але і не багато. На хліб і до хліба нам вистачало. Дві донечки у нас підростали, і саме заради них я і поїхала.
Забрала мене в Італію моя кума, вона першою поїхала, і за рік вислала додому 10 тисяч євро. Для нас тоді це були шалені гроші. І я надумала під її впливом теж їхати.
До того ж, з чоловіком у нас тоді були не найкращі стосунки, діти виросли, і більше спільних тем у нас і не залишилося. Іван мій вже поривався кілька разів від мене йти, але потім повертався, і я його назад приймала, бо любила, бо думала, що люди скажуть, бо хотіла сім’ю зберегти.
Коли я йому сказала, що хочу на заробітки їхати, він мене не тримав, навпаки, сказав, що це мудре рішення і що так буде краще для нас усіх, а відстань нас лише примирить.
І я поїхала, заробила донькам на житло – купила обом по однокімнатній квартирі. А чоловік сам залишився жити в нашому будинку. Я коли донькам допомогла, то стала висилати чоловікові гроші, бо хотіла, щоб він в нашому будинку гарний ремонт зробив.
Додому я приїжджала раз на два-три роки, і то не надовго. Мені в Італії життя подобалося, то спочатку все було страшно і незвично, а потім, коли я вже вивчила мову, призвичаїлася, то можна вже було жити, працювати і ні про що не хвилюватися, бо я була переконана, що у мене все добре.
І ось в суботу ходжу я по ринку, вибираю ту розсаду, бачу, мій чоловік поміж ряди ходить з якоюсь миловидною жіночкою, значно молодшою від нього, і дівчинкою, років 14-15.
Поки я ще думала, що би це могло означати, одна фраза дитини “тату, глянь сюди…” вмить все розставила по своїх місцях. У мого чоловіка є інша жінка, і у них є спільна дитина!
Я хотіла було до них підійти, але мої ноги стали наче ватяні, я й з місця не могла зрушити, а вони через якусь хвилину-дві розчинилися в натовпі людей.
Про розсаду я вже не думала, додому поїхала, але перед тим набрала я своїх доньок і наказала негайно приїхати до мене в село.
– Ви знали все про батька і мовчали! Як ви могли? – питаю їх.
А вони одна на одну дивляться, не знають, що й сказати в своє оправдання.
– Ми думали, що це ваша з батьком справа і він сам тобі все розкаже, – нарешті видала старша донька.
А молодша додала, що це життя, і всяке трапляється, а там дитина, їхня сестра виходить, тож вони не можуть її відкинути просто так.
Сказати, що я була ошелешена – це нічого не сказати. А чоловік, коли повернувся додому, в своє оправдання сказав:
“Добре, що ти вже все знаєш, мені аж легше стало. Від тебе я не планую йти, будемо жити так, як жили, а дитині я буду і надалі допомагати”.
Я сказала, що мені треба подумати. Але не так просто прийняти правильне рішення, коли тобі найрідніші люди зробили так боляче.
Що мені робити? Жити як жили, як каже чоловік? Чи викреслити його з свого життя, нехай іде до них?
