Мама неодноразово казала мені, що я обов’язково відплачу за свій вчинок, адже ефект бумеранга присутній у житті кожного з нас. Я щодня молилася за те, аби мене це оминуло, адже ми з чоловіком прожили разом багато років…
Минулого місяця, нашому молодшому синочку виповнилося 18 років. У нас також є старша донька та син. Вони всі вже влаштували своє життя й давно живуть окремо. Того ж дня, чоловік зібрав всі свої речі й пішов. Він сказав, що зробив для наших дітей все що міг й тепер нас нічого не пов’язує.
З Валерієм я познайомилася ще в університеті. Тоді ми були дуже молодими, проте швидко закохалися один в одного й вирішили одружитися. З самого початку все було просто чудово. Згодом у нас народився перший синочок – Андрійко. Через 3 роки народилася Галина, а ще через рік Степан. Галина та Степан навіть в одному класі вчилися. Аби забезпечити дітям нормальне майбутнє, чоловік домовився зі своїм другом, щоб мене взяли на роботу у його стоматологічну клініку. Чого ж диплом стоматолога має дарма лежати у шухляді.
Графік у мене був гнучкий, а зарплата значно вища, ніж у державній клініці. Так мене і закрутило колесо сімейного життя: дім, садочок, робота, приготування вечері й так по колу. З часом почала помічати, що Валерій геть перестав мені допомагати. Я сама завжди тягнула з ринку важкі сумки, готувала вечерю, доглядала за дітьми, а він просто приходив на все готове. Згодом, чоловік купив собі дачу й на всі вихідні втікав туди на риболовлю. Я ж свої вихідні витрачала на прибирання та домашнє господарство. Важко мені тоді було. Валерій був щасливим, усміхненим чоловіком, а я – виснаженою домогосподаркою, яка просто валилася з ніг.
І ось одного разу я сильно захворіла й мене забрали у лікарню. Хоча я згадую про це, як про поїздку в рай! Там не було ні дітей, ні домашнього завдання, ні прибирання, ні роботи. Я просто відпочивала й насолоджувалася тим, що мені більше не потрібно бігати й намагатися тягти на собі всю родину. Одужувала я дуже повільно, адже організм ніби спеціально намагався продовжити цей райський відпочинок. Саме у лікарні я зустріла Ярослава.
Він був таким добрим, чуйним та цікавим, що я не припиняла нашого спілкування навіть після повернення додому. Ми зустрічалися з ним декілька разів на тиждень. Валерій звичайно про це нічого не знав та й навіть не цікавився, чому я час від часу затримуюсь на роботі. Виявилося, що чоловік цілком самостійно може принести додому всі необхідні продукти, погодувати дітей та навіть забрати їх зі школи. Звичайно, я продовжувала турбуватися про свою родину, проте частину домашніх обов’язків Валерій взяв на себе.
Тоді мене цілком влаштовувало моє життя. Мені здавалося, що Ярослав – це той чоловік, якого я шукала все своє життя. Він був таким турботливим. Його зовсім не лякало те, що я заміжня жінка з трьома дітьми. Тоді я вірила, що він не боїться відповідальності, а наше кохання допоможе йому полюбити не лише мене, а моїх малят. Цілий рік ми таємно зустрічалися, але одного разу я припустилася помилки. В той вечір я була дуже втомлена, тому заснула у Ярослава вдома й повернулася лише зранку. Тоді я й вирішила все розповісти Валерію. Сил брехати та приховувати свій роман вже просто не було. Того ж дня він зібрав речі, міцно обійняв дітей і пішов. Мене здивувало, що він був абсолютно спокійний, ніби вже давно чекав цієї розмови.
Тоді я швидко подзвонила Ярославові й повідомила про те, що тепер вільна жінка й ми можемо більше не приховувати свої стосунки, проте його реакція була не такою, як я очікувала. Він сказав мені, що я зробила велику дурість:
– Ми ж так добре проводили з тобою час. Я тобі не казав, але насправді у мене є дружина і двоє дітей, а розлучатися я не збираюся. Дарма ти з чоловіком посварилася.
Ці слова дуже сильно мене ранили. Я думала, що це справжнє кохання, а для нього це була можливість просто відпочити від побуту та дружини… Декілька місяців я жила з дітьми, а потім зібрала всю волю у кулак й пішла до Валерія. У мене був ключ від його квартири. Я там швиденько поприбирала, приготувала його улюблені страви, одягнула гарну сукню й чекала його на вечерю.
Коли він повернувся, я почала благати його про прощення. Говорила, що діти повинні рости в повноцінній родині й моя помилка не має псувати їх психіку. Валерій мене вислухав й погодився.
З того часу ми жили разом й горя не знали. Коли молодшому Степану виповнилося 18 років, Валерій мовчки зібрав всі речі й сказав:
– Я зробив все, що міг. Діти виросли й мені час йти. Я досі не зміг тобі пробачити зраду і не зможу. А жив я тут лише через дітей. Тепер їм це не потрібно, а отже, я можу піти.
Ви навіть не уявляєте, як мені зараз боляче та прикро, що тоді я піддалася імпульсивним почуттям, які не принесли мені нічого хорошого.
Що робити в такій ситуації?
