Саша сидів на дивані і з посмішкою дивився на гору подарунків. Тут був і подарунок від батьків, який він забрав останнім на пошті, коли повертався додому з роботи. Подарунок від Лізи – його дружини – виділявся яскравою упаковкою і смішним бантом, зав’язувати який вміла тільки вона. Невеликий конверт з волошками, в якому лежала невелика сума – від колег. А товстий пакет з медіаторами всіх форм і забарвлень – від кращого друга Дімки. Саша знав, що всередині пакету напевно лежить маленька коробочка з чимось цінним. Дімка завжди любив посміятися. Навіть коли дарував подарунки.
Зітхнувши, Саша підійшов до вікна і, взявши зі столу пачку, закурив сигарету, після чого обережно пустив дим по склу. У дитинстві кожен з них опановував це мистецтво, але Саші воно далося складніше, ніж усім іншим. Добре, що Дімка погодився повозитися з другом і вже ввечері Сашка, тоді ще рожевощокий, усміхнений хлопчик, продемонстрував вміння всій дворовій компанії. Він сміявся і спостерігав, як дим повільно стікає по склу, все більше і більше стаючи схожим на маленький водоспад з маминих листівок.
Докуривши, Саша зім’яв недопалок в попільничці і повернувся на диван. Повільно він почав розпаковувати подарунки і посміхався, коли добирався до вмісту. Але в якийсь момент завмер, для чогось понюхав повітря і сумно зітхнув, згадавши минуле. Свій дванадцятий день народження.
*****
– Саньок, ти чого невеселий? Буйний ніс до підлоги звісив, – проспівав Дімка, коли Сашка відкрив другові двері і меланхолійно кивнув головою. – З днем народження тебе, друже!
– Дякую, – простягнув руку Сашка, потискуючи руку друга. – Ти чого так рано?
– Ну як же, – захвилювався Дімка. – День народження же. Гайда на вулицю, веселитися будемо!
– Так у мене настрою немає.
– Як так «немає»? – перепитав Діма, і посмішка сповзла з його обличчя, поступившись місцем подиву.
– Ось так, – буркнув Сашка. – Тато вчора злий прийшов. Зарплату знову не дали. Так що сьогодні у мене не збираємося.
– Тю … Знайшов через що киснути, – посміхнувся Дімка, наморщивши веснянкуватий ніс. – виповзай давай зі своєї барлоги. Літо на дворі, а у тебе день народження. Або ти думаєш, що з тобою всі дружать тільки через те, щоб раз на рік торт і бананів поїсти?
– Так як хлопцям в очі дивитися?
– Тримай хвіст пістолетом, – авторитетно заявив Димка.
– Пішли на вулицю. Самі будемо день народження святкувати.
– Гаразд. Зараз одягнуся і спущуся, – кивнув Сашка і закрив двері. Він трохи постояв, чекаючи, коли вщухне тупіт Дімки на сходах, а потім поплентався до своєї кімнати.
Вийшовши на вулицю, Сашка попрямував до майданчика, біля якого галасували приятелі. Він примружився і, прикривши очі від сонця, подивився в бік дітей. Побачивши Дімку, Сашка знову зітхнув і на ватяних ногах повільно пішов до друзів, ретельно підбираючи слова. Ще вчора він тараторячи і збиваючись, обіцяв їм величезний торт, смажену курку і фрукти, а сьогодні буде говорити про те, що ніякого торта не буде. Але, підійшовши ближче, Сашка здригнувся, коли пролунав радісний дитячий крик і до нього з усіх боків кинулися друзі. Через п’ять хвилин Сашкові вуха горіли, а на обличчі сяяла дурна посмішка, але привітання продовжували сипатися на нього, як з рогу достатку. Поки Дімка, скорчивши хитру гримасу, не махнув рукою. Діти розійшлися в сторони і на всіх парах помчали до своїх під’їздів, залишивши Дімку і Сашку наодинці.
– Куди це вони? – розгублено запитав Сашка, подивившись на друга. Той знизав плечима і, єхидно посміхнувшись, сплюнув через дірку в зубах. Всі хлопці відкрито заздрили Дімці, що він так круто може плюватися, але на пропозицію позбутися зуба, одразу починали недоладно мукати і міняти тему розмови. Однак Сашка так просто здаватися не збирався. – Твоїх рук справа?
– Звичайно. Це ти у нас пам’ятник занапащеної молодості зображаєш, – пирхнув Дімка, знову вставивши одну з улюблених фраз свого батька. Він не розумів всього сенсу, але сказане здавалося йому неймовірно смішним. – Зараз повернуться. Не бійся.
– Так я і не боюся. Боюся тільки, що мене обзивати будуть, ніби я слова на вітер кидаю, – насупився Сашка. – Обіцяв торт, а тепер п’яти показую.
– Досить нити, Саньок, – скривився Дімка. – Ти, що, думаєш? Ми дурні, чи що? Всі все розуміють. Батькові Валерія вже третій місяць нічого не платять, та й мій тато тільки на таксі щось заробити примудряється. Не ти один такий. І нічого. Ми не ниємо і соплі не пускаємо. Втім, у тебе ж сьогодні день народження. Тоді тобі можна трохи понити.
– Іди ти, – засміявся Сашко. На душі після слів друга трохи потеплішало. Але холодок повернувся, коли з під’їздів знову потягнулися вервечки дітей. Лише хитре обличчя Дімки хоч якось підтримувало.
– Санька, я тут … це … коротше, ось. Тримай, – пробурмотів пухкий ботанік Женька, якого між собою всі звали пупсом, простягаючи Сашкові пошарпану книжку. – З Днем народження.
– Ого. Спасибі, – Сашка округлив очі, коли глянув на обкладинку. Женька стиснув губи і скупо кивнув, але потім розслабився і наважився навіть на посмішку, коли Сашка міцно ляснув хлопчика по спині в знак схвалення. – Атлас-визначник комах. Але це ж твоя улюблена книжка.
– Ну … друзям ж треба щось особливе дарувати. Ось … дарую, коротше, – буркнув Женька і махнув рукою. – У мене тато часто в Києві буває. Попрошу, щоб іншу купив. А цю тобі. Я там ще і замітки на полях зробив, для зручності.
– Дякую, – тільки і міг сказати Сашка, гортаючи дорогоцінну книгу. Дорогоцінною вона була не тільки через назву, а й через безліч кольорових ілюстрацій і фотографій павуків, жуків та іншої «гидоти», як говорили дівчата з їх компанії. Одна з них – світловолоса Аня – вийшла вперед, як найхоробріша і, не ганьблячи звання «дочки капітана», промовила привітання і простягнула Сашкові альбом з марками.
Альбом був напівпорожнім, але Сашка раптом зрозумів, що у нього відчайдушно сверблять очі. Це зрозумів і Дімка, тоді і попросив не зволікати з подарунками, нагадавши, що після привітань всі грають в «вище-ноги-від-землі», а водить іменинник. Сашка слабо посміхнувся у відповідь, немов дякуючи другові, а потім здивовано хмикнув, коли до нього підійшов Михась – міцний хлопчисько з колючим поглядом і голеною головою.
Він поклав важку руку на плече Сашкові, а потім, діставши з кишені пластикову коробочку, вклав її в його руку.
– З днем народження, Сань, – хрипко буркнув він. Ходили чутки, що Мишко вже давно курить і навіть тягає у бабки горілку з підвалу. Але запитати безпосередньо ніхто не наважувався. Напевно тому, що у Мишка була слава хулігана і задираки. Однак зараз він дружелюбно посміхався і щось тихо бурмотів розгубленому Сашкові. Сашка хитнув головою і прислухався. Але вловив тільки кінцівку промови. – Американська. Точно тобі кажу. Баті хтось на ринок приніс, а він додому. Тільки музика там дивна якась.
– Дякую, Михась, – тихо відповів Сашко, роздивляючись коробочку з аудіокасетою. Він відкрив її і здивовано втупився на білу касету, як на якесь диво. Мишко, помітивши його здивування, розсміявся.
– Кажу тобі – американська. Ти у нас розумний, послухай потім. Може сподобається. У мене від цієї музики голова болить.
– А тебе тато не насварить? – обережно запитав Сашка.
– Ні. Нехай спробує, – загрозливо розсміявся Михась. – У нього касет цих купа. Одну і не помітить, а помітить і нехай. З днюхою, малий. Рости великий.
Через п’ять хвилин поруч з Сашком піднялася справжня гірка скарбів. Кожен з хлопців приніс щось дороге і приватне. І без тіні сумнівів віддав тому, хто залишився без подарунків. Валерій подарував йому свій складаний ножик – предмет заздрості кожного хлопчиська з їхнього двору. Вітя-Козлик – томик Жуля Верна і книжку «Республіка ШКІД». Віталік з далекого будинку – пошарпаний комікс і кілька монет зі своєї колекції. Соплива Юлька, як зазвичай шморгнувши носом, подарувала Сашкові ручку з трьома кольорами, а її сестра Катя, жваве і зухвале дівчисько, – пістолет і коробку пістон. Осторонь стояв тільки Дімка, на чиєму обличчі сяяла хитра посмішка. Коли привітання закінчилися, Дімка вийшов вперед і, сплюнувши, дістав з кишені окраєць чорного хліба і невеликий пакетик, побачивши якого у кожної дитини рот наповнився слиною.
– Який день народження без торта, – посміхнувся він, сідаючи навпочіпки і, поклавши хліб на коліна, надірвав пакетик, після чого посипав вмістом ароматний м’якуш. – Наш торт буде найсмачнішим. Вранці поцупив, коли мама з магазину прийшла.
– О, ну даєш, – загомоніли хлопці, широко посміхаючись і шумно ковтаючи слину. – А хліб-то свіжий?
– Найсвіжіший, – запевнив їх Дімка, після чого, посоливши м’якуш, простягнув кусень хліба здивованому Сашкові. – Іменинник кусає першим.
– Так як так, – ледь чутно промимрив Сашка, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
– Давай давай. Решта теж хочуть, – крикнув Михась, жадібно пожираючи очима хліб. Сашка посміхнувся другові і, зітхнувши, відкусив від хліба великий шматок. Приправа і кристалики солі одразу захрустіли у нього на зубах, а шлунок жалібно щось буркнув. Але Сашкові було все одно. Він насолоджувався смаком свіжого хліба і легкою кислинкою від приправи.
– В чергу, в чергу, – пробурчав Дімка, коли його обступили інші. – По чуть-чуть кусайте.
Іншим залиште. Та не ломіться. Увечері ще поїмо.
– А що ввечері? – запитав Сашка. Дімка багатозначно хмикнув і показав рукою в бік бордюру, поруч з яким сиротливо стояв звичайний пакет.
– Картоплю пекти будемо. А Пупс сказав, що «Юпі» з дому притягне.
– Картоплю? – перепитав Валерій. – О круто. Тоді я з дому теж чогось візьму.
– І я. І я. Теж принесу, – загомоніли інші хлопці, поглядаючи на пакет з картоплею.
– Ну, вирішено. І сіль не забудьте. Гаразд. Ховайтеся, давайте, – закричав Дімка, коли побачив, що очі Сашка занадто вже небезпечно поблискують. – Саньок водить.
– Рахую до десяти! – розсміявся Сашка і вся дітвора одразу кинулася в різні боки.
*****
– Ти чого тут в темряві сидиш? – Саша здригнувся, коли в кімнаті пролунав голос Дімки і спалахнуло світло. Повернувшись, він посміхнувся другові і мовчки показав пальцем на попільничку, повну недопалків. – А, зрозуміло. Смуток знову з’їдає?
– Трохи. Згадав, коли ми картоплю ввечері пекли на мій день народження, – відповів Саша. Дімка закивав, підібгавши тонкі губи.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. Михась ще Пупса з багаття витягав, куди той упав, – розсміявся він.
– Скільки ми картоплі тоді з’їли? – запитав Сашко.
– А я пам’ятаю? – хмикнув Дімка. – Кілограм п’ять, не менше. Навіть на наступний день залишилося.
О, мало не забув. Торт, блін, твій.
– Я не хочу солодкого. У ресторані об’ївся. Та й Ліза зараз з магазину прийде, ось разом і поп’ємо чай, – відмахнувся Сашко, а потім завмер, коли побачив в руці Дімки окраєць чорного хліба. На м’якушці біліла сіль, а в повітрі витав той самий смачний запах.
– З днем народження, друже, – посміхнувся Дімка, простягаючи окраєць Саші. Той скривився, швидко витер в кутку очей сльозинку і з апетитом вп’явся в хліб. Дімка, побачивши це, перебільшено голосно загомонів і замахав руками. – Гей, гей. Мені-то залиш. Одноосібник, блін.
– Залишу, не хвилюйся, – пробубонів з набитим ротом Сашка і, витягнувши шию, подивився в коридор. – О, Ліза прийшла.
– Хлопчики! Ну ви чого?! – обурилася Ліза, роззуваючись в коридорі. – Потерпіть, зараз чай будемо пити з тортом.
– Так ми так. Перекусили трохи, – хитро посміхнувся Дімка. – Чайник вже закипів, до речі.
– Дуже добре. Я швиденько, – проспівала Ліза, тікаючи на кухню. Дімка похитав головою і повернувся до друга.
– Мало не попалися. Ну, з днем народження, друже. Почекай, ти що, все зжер?!
– Ага! – радісно кивнув Саша, змусивши друга розсміятися.
– Гаразд. Будемо вважати, що це мій подарунок, – хмикнув Дімка. – За це віддаси мені свій шматок торта.
– Діма!
– Та жартую я. Жартую. Пішли чай пити. Іменинник.
– Знаєш, Діма. А той торт був найсмачнішим в моєму житті, – тихо буркнув Сашка, поклавши руку на плече Дімці. Той посміхнувся у відповідь і кивнув.
– Знаю, Санька. Знаю.
Який день народження у вашому дитинстві запам’ятався вам найбільше?
