В житті кожної людини може трапитися така ситуація, коли жодні гроші світу, та жодні зв’язки не допомагають. І залишається лише одне – навчитися чекати.
Ця історія розпочалася весною. У сонячний день я вирішив прогулятися в парку – люблю гуляти, особливо коли на вулиці тепло.
Я пройшов вздовж алеї і присів на одну з лавочок. Тут і відбулася наша зустріч.
Це було крихітне худе щеня, яке пильно дивилося на мене великими очима. Собака одразу підбігла до мене і жваво виставила свій язик. Я машинально погладив її:
– Ну що, скотинка, – сказав я. Так моя бабуся колись називала всю живність в селі. – Тебе тут напризволяще покинули?
Собака ніби намагалася мовчазно підтвердити той факт. Вона так сумно дивилася, що всередині мене ніби щось клацнуло. Потім, я багато разів шкодував про те, що зробив так, але тоді, сказав:
– Не хочеш піти зі мною? У квартирі точно краще!
Скотинка зрозуміла мене одразу. Вона піднялася на всі чотири лапи та хотіла забратися прямісінько до мене на руки. Лапи у неї були брудні, так що я міг попрощатися із чистим чорним пальтом. Ех, знав би я тоді, що це тільки початок…
Ну, припустимо, знав би – і що? Не взяв би? Все одно б взяв.
Зараз я пригадую всі моменти і розумію, що я був егоїстичним і поганим господарем. Ну чому я одразу не поїхав до ветеринара? Потрібно ж було підлікувати всі хвороби, які у неї були, вона ж довго на вулиці жила. Кожної весни нам по телевізору розповідають про те, що кліщі дуже небезпечні, але ми пропускаємо цю інформацію, а навіщо вона взагалі? Що може такого трапитися? Або ж – це точно не станеться з нами.
Зараз я думаю, а чому не придумав клички? Постійно кликав її “Скотинка”. Вона навіть відгукуватися стала. Невже так важко було кличку придумати? Або виділяти декілька хвилин на день, щоб просто побавитися з нею та погладити.
Привід посварити “скотинку” завжди був. Я часто думав, що вона мене провокує, зараз я розумію, що вона просто всіляко намагалася привернути мою увагу. Адже я завжди відмахувався від неї, а деколи взагалі не хотів бачити.
І лаявся, але зараз я розумію, що навіть моя лайка була для неї знаком уваги, якої їй так бракувало.
Одного разу у мене був хороший настрій і я вирішив прогулятися з нею в парку. Ми години дві носилися з нею по парку, я кидав їй невеликі палички, вона приносила і не віддавала, я забирав, вона незграбно тікала…
Ось тоді вона і підхопила кліща.
Спочатку вона стала менш активна, а потім взагалі перетисла їсти. Ось тоді я вирішив одразу завести її у ветеринарну клініку, коли зрозумів, що щось точно не так.
Лікар не соромився у виразах. Де я був раніше? Чому у собаки немає елементарних щеплень?
Як виявилося, у собаки були проблеми ще тоді, коли я взяв її з вулиці. А до того всього додався ще й кліщ…
– Діагноз важкий, – сказав лікар. – Може проживе ваша собака ще два дні. Можу її усипити, щоб не мучилася.
Я плачу…
– Хіба нічого не можна вдіяти? Я заплачу стільки, скільки скажете! Тільки зробіть щось!
– Чоловіче, не в грошах справа, – сказав лікар. – Ви занадто пізно звернулися, ось печінка скоро відмовить, нирки проблемні, а ліки, які здані впоратися з такою хворобою, можуть просто її вбити раніше, ніж зцілять.
– Це кінець?
І лікар щось, напевно, побачив у мене в очах:
– Гаразд, я спробую, але нічого обіцяти не буду. Якщо їй вистачить сил пережити ці два дні, то шанси будуть.
– А що робити мені? – запитав я.
– Їдьте додому, відпочиньте, заспокойтеся. Якщо вона викарабкається з цього стану, то вам потрібно буде багато сил, щоб за нею доглядати.
Цілих два ді я не міг прийти до себе. Не їв, не пив, а лише багато думав. Я ніколи не задумувався про те, що ця собачка давала мені так багато – свою любов. Але оцінив я це тільки тоді, коли це відібрали у мене.
І ось минуло два дні.
– Ну і? Що ви скажете?, – з самого ранку я кинувся до лікаря.
– Я вам не кінь, щоб мені “ну і” казати, – строго сказав лікар. – Нам вдалося побороти інфекцію, токсини виходять, печінка погано працює поки, але з правильним доглядом все налагодиться. Ви повинні розуміти, що вам доведеться добряче з нею повозитися. Але, вона буде жити! Хочете глянути на неї? Може ваша присутність додасть їй сил.
– Можна мені її погладити? – запитав я.
– Ні, поки не можна – відповів доктор. – Але дозволяю вам покласти свою руку біля її носика, нехай вона відчуває ваш запах. До речі, як її звуть?
Я подивився ніжно на собаку і сказав:
– Любимка. Її звуть Любимка.
А вам сподобалася історія?
