Моменту, коли я нарешті заберу свою маму до себе в місто, я чекала багато років.
У селі тяжко самій жити, особливо, коли ти вже в поважному віці й всі хатні справи даються важко. Мама вже нічого не може робити сама, а я живу далеко і не маю можливості так часто її навідувати, як хотілось би.
Вона кожну осінь, на свій День народження, обіцяє, що взимку до мене переїде. А взимку каже, що ще час не настав і вона не готова. І так все продовжується по колу десь років 5.
І ось нарешті, вже пройшло пів року як мама живе у мене. Для неї це було важке рішення, але що поробиш – іншого варіанту немає. Валіза її була геть малою. Лише два халати, декілька рушників і найголовніше, аж 12 різних хусток! Я не розуміла цього, але і не стала придавати великого значення цим хусткам. Можливо, мамі буде так комфортно і вона бере найцінніше для себе.
Чесно, я не думала, а може відвикла вже, що з мамою так важко жити. Я відчула себе багатодітною мамою, бо сама мала двоє дівчат і мама ще. Постійно треба щось пояснювати, вчити, розповідати.
Мама хворіє на діабет і треба було постійно нагадувати не їсти зайвий раз цукерки чи шоколадку, що водою з крана треба користуватися за потреби і вдосталь, а не економити і набирати воду у відро.
Бувають такі моменти, коли мені вкрай важко впоратися з емоціями і я хочу побути на самоті. У такому випадку, я вдягаюся і йду собі гуляти, дихати свіжим повітрям, вмикаю собі музику і морально відпочиваю. Одного такого вечора у навушниках заграла пісня Кузьми Скрябіна «Мам». І всередині ніби все перевернулося.
Одразу згадала перше вересня, як мама за руку відводила мене до школи, а рано вранці заплітала коси і чіпляла бантики, аби я була найкрасивішою. І тепло так щемко пройшло по всьому тілу.
Я прийшла додому і зрозуміла, що тепер вже точно ніколи не залишу маму одну. У моменти дитинства, коли мені було важко, вона так само підтримувала і вірила в мене.
Ми довго розмовляли.
– Мамо, а пам’ятаєш моє перше вересня? Наші сукні, бантики… – тихенько запитала я.
– Пам’ятаю, доню, – відповіла мама, але скоріш за все вона вже забула. От така старість..
– Я люблю тебе, мамо. Вибач, що я стала доросла. Дякую тобі за життя! – з невимовною щирістю я промовила ці слова.
Зізнаюся, з мамою жити стало не легше. Все ті ж турботи.
Ми часто сваримося, мама кричить, що я погано за неї доглядаю, не приділяю їй уваги.
Але моє ставлення до всього вже зовсім інше. Немає з ким поділитися своїми переживаннями, емоціями. Можливо, не одна я в такій ситуації? А можливо, одна я не чую слів вдячності від мами?
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
