Для Валентини це був звичайний робочий день в лікарні. Планові операції, термінові пацієнти. Вона працювала в хірургії вже майже 20 років і навряд чи щось могло вивести її з рівноваги. Ось і новий пацієнт. Молодий зовсім хлопчина, машина збила, без свідомості.
«Не виживе» – шепнув хтось із колег поруч. Але Валентина звично віддала розпорядження щодо підготовки до операції. Скільки їх уже на її рахунку? Десятки? Сотні? І раптом скальпель затремтів в її руці. Смішна трикутна родимка трохи нижче пупка. Скільки разів вона снилася їй потім?
В юності Валя була бідовим дівчиськом. Вулиця, хлопчаки, пізнє повернення додому, перший смак того, що неповнолітнім в магазинах не продають. Як наслідок, завагітніла в 16. Мати насильно повела на аборт, але лікар сказав, що може більше не бути дітей. Народила, але батько пригрозив, що з дитям додому не пустить, змусила підписати відмову від малюка.
Валя пам’ятає, як їй принесли синочка в перший і останній раз, і ту родимку під пупком вона запам’ятала назавжди. Потім дівчина розсудливою, взялася за розум, закінчила школу добре, вступила до ВНЗ і вивчилася на лікаря. Думки знайти кинутого сина виникали не раз, але, то чогось боялася, то потім наречений з’явився, за якого заміж вийшла, дочку народила. Так і жила з цим тяжким гріхом на душі.
Невже це він? – думала Валентина, насилу закінчивши операцію. Рани у хлопця були важкі, але шанс вижити у нього був. Пізніше, коли пацієнта відвезли в реанімацію, вона з’ясувала, що хлопець з дитбудинку. Кілька днів тому закінчив школу в притулку, відзначали випуск. Ну і злегка напідпитку, переходив дорогу там, де не слід. Водій занадто пізно дав по гальмах.
Цю ніч Валентина так і не заснула, все роздумувала над тим, як почати розмову з сином. І тільки до 5 ранку вона знайшла потрібні слова. Вийшла з кабінету і попрямувала в бік реанімації. На зустріч їй поспішала медсестра:
– Валентина Геннадіївна, ви просили, якщо що, відразу доповісти про хлопця з ДТП – звернулася дівчина до лікаря.
– Отямився? – стрепенулася Валентина.
– Помер. Тільки що – сказала медсестра.
Валю хитнуло, вона вхопилася за край столу, здивувавши помічницю. Всі вважали Валентину непробивною, а тут якийсь хлопчисько дитбудинку. Хто за ним плакати буде? Валентина пішла у зворотній бік, ховаючи сльози від чужих поглядів:
«Буде кому плакати за хлопцем, буде». Шкода, що слова, які готувала всю ніч, вже не знадобляться. Вона сподівалася, що коли-небудь позбудеться тяжкої ноші на душі, але виходить, що носити її до кінця своїх днів.
«Ех … Повернутися б туди, на роки назад. Ось чому гори перевернути можна і річки повернути назад? А час назад не повернеш … »
Вас зворушила ця історія?
