Чайник свиснув так різко, ніби хтось з коридору подзвонив у тривогу. Я зняла його з плити й поставила на край столу, подалі від краю… як мені тоді здалося. Єва в цей момент стояла навпочіпки біля коробки з конструктором і шурхотіла деталями, наче мишеня. А я, притискаючи долонею живіт, бо грижа зранку тягнула так, що аж у скронях дзвеніло, шепнула сама собі: “Тільки б ці дві години пережити тихо”.
Дзвінок у двері — і на порозі син з невісткою, швидкі, зібрані, як на свято. Єва — у курточці з блискучим капюшоном, пахне чужими парфумами й цукерками.
— Мам, ми на пару годинок, — Діма навіть не зайшов нормально, уже ключі в руці крутить. Я зупинилась посеред прихожої, тримаючись за одвірок.
— Синку, в мене сьогодні… щось тисне. Голова важка. Може, візьмете її з собою? Або іншим разом… — я не просила, я майже торгувалася з власним тілом.
Оля смикнула ремінець сумочки, глянула в дзеркало в коридорі, ніби поправляла не волосся, а терпіння.
— Та що з вами станеться? — знизала плечима. — Дві години. Ви ж бабуся.
Діма втиснув мені в долоню пакет з печивом.
— Мамо, ну ми ж теж люди. Нам хочеться трошки… без дитячого галасу.
“Без галасу”, — подумала я, дивлячись на Єву, яка вже знімала взуття і підстрибувала, як пружина. Вони поцілували її в щоку — швидко, на бігу — і двері грюкнули так, що у мене аж серце смикнулося.
Єва одразу побігла в кімнату.
— Ба, а де твоя коробка з ґудзиками? — крикнула вона. — Я хочу будувати “магазин”!
— Не коробка, а шкатулка… — автоматично поправила я і пішла за нею дрібними кроками, рахуючи подихи.
Перші хвилини ще можна було тримати рівно: я дістала їй шкатулку, розсипала ґудзики по ковдрі, показала, як можна робити “гроші”. Вона сміялась, розставляла стільці в ряд — “черга”, і командувала голосом, який в шість років буває голоснішим за дорослий. Я ловила її поглядом між дверима і кухнею, між столом і підвіконням, ніби вона могла розчинитися в повітрі, якщо я кліпну.
Через годину у мене почало зводити плечі. У роті пересохло, як після гарячки. Я поставила воду, бо без теплого напою мені інколи стає гірше — цукор тоді стрибає, тиск б’є у вуха. Я знала свої дрібні рятівні ритуали: ковток — і на хвилину легше.
— Євочко, йди сюди, покажу, як у мене чайник свистить, — сказала я скоріше для того, щоб вона була ближче, під оком.
— Я не маленька! — відрізала вона і вже тягнулася рукою до мого комоду: — А можна ту ляльку? Вона як принцеса!
Я повернулася на секунду — тільки на секунду. Простягнула руку до комоду, щоб дістати ляльку. І в той самий момент почувся звук, який я не забуду ніколи: короткий, високий крик, наче хтось голкою протнув повітря.
Я розвернулась і побачила: чашка перекинута, чай темною плямою розтікається по столу й по її футболці. Єва завмерла, потім видихнула і знову закричала — вже гучніше, від болю.
— Єво! — я підскочила так різко, що у мене перед очима попливли круги.
Руки не слухалися. Я пам’ятаю, як здирала з неї мокру тканину, як вона смикалась і била мене ліктями, як я повторювала: “Тихо-тихо-тихо”, хоча сама була як натягнутий дріт. Я сунула її під прохолодну воду у ванній — не крижану, ні, я боялася зробити гірше, але й гарячою вона була б катастрофою. Поки вода текла, я тремтячими пальцями набирала “103”. Телефон ковзав, ніби був намазаний милом.
— Опік… дитина… гарячий чай… — я говорила, а в голові стукало: “Тільки не панікуй. Тільки не впади. Тільки не зараз”.
Єва плакала короткими уривками, наче задихалася. Її губи тремтіли, але вона вже дивилась на мене так, як дивляться діти, коли раптом розуміють: дорослі теж можуть злякатися.
Швидка приїхала швидше, ніж я чекала. Фельдшерка — молода, втомлена — торкнулася Єви обережно, швидко, ніби рахувала секунди.
— Добре, що не тягнули, — сказала вона рівно. — Обробимо, поїдете на огляд.
Я шукала паспорт, поліс, якісь папери, кидала їх на стіл, відсовувала ті прокляті ґудзики, що розсипались під ноги. Коли ми вийшли в коридор, двері ліфта відчинились — і там стояли Діма з Олею. Чисті, святкові, з чужим сміхом на обличчях, який ще не встиг зійти.
Оля побачила пов’язку на руці Єви — і сміх зник миттєво. Обличчя стало жорстким, як кришка каструлі.
— Що це?! — різко, без привітання.
Я відкрила рот, але звук вийшов слабкий.
— Вона… чай… я… викликала…
— Ви з глузду з’їхали?! — Оля вже кричала на весь під’їзд, наче мені треба було не пояснення, а покарання. — Як можна було лишити гаряче?! Ви ж казали, що зможете! Ви…
Діма стояв поруч і не дивився мені в очі. Він дивився на Єву. На пов’язку. На чужі руки медиків. І мовчав так, ніби мовчання могло зробити це не їхньою сімейною історією.
Я хотіла сказати: “Я просила”. Хотіла. Але в той момент я тільки притиснула до грудей пакет з моїми ліками, який випадково схопила зі столу, і відчула, як у мене холодніють пальці.
В лікарні було світло, стерильно і гучно — чужі голоси, чужі кроки, чужі плачі. Єва притихла, втомилася від сліз, сиділа поруч і тримала мене за край рукава — не руку, а саме рукав, ніби не була впевнена, що можна тримати міцніше.
Оля весь час говорила з лікарем так, ніби мене поряд не існувало.
— Вона у вас… хвора? — почула я шматок фрази. — Їй не можна довіряти. Ми ж просили просто побути!
Я сиділа на лавці. Рівно. Щоб не розплакатись. Щоб не зганьбитися остаточно. Лікар щось пояснював про ступінь опіку, про загоєння, про мазі. Я кивала, як учениця, що провинилася.
Після того дня квартира стала занадто тихою. Не тиша — а пустка, яка тисне на груди. Мені перестали дзвонити так, як раніше. Син відповідав коротко. Оля — не відповідала зовсім. А потім почали приходити повідомлення: довгі, різкі, з чужими словами “безвідповідальна”, “небезпечна”, “навіть кота не довіриш”. Я читала їх і стискала телефон так, що він болів у долоні.
Коли вони все ж дозволили мені побачити Єву, я вперше за багато років накривала стіл, ніби до свята, і при цьому прибирала з кухні все, що могло бути гарячим, гострим, важким. Чашки — в верхню шафу. Чайник — на дальній край. Навіть праску заховала, хоча вона їм і не була потрібна.
Єва зайшла, обережніша, ніж раніше. Подивилась на мене, на мою кухню, де нічого не парувало, нічого не свистіло.
— Ба, а чай не буде? — спитала тихо.
— Буде… але холодний компот, — відповіла я занадто швидко.
Оля сиділа з телефоном, не випускаючи його з рук. Діма дивився кудись у телевізор, який був вимкнений. Єва гралася на килимі. Я стояла біля них, як людина на своїй же кухні, але ніби в гостях.
Потім була та поїздка в Карпати. Я сама запропонувала, сама оплатила. Не тому, що хтось змусив — я просто не могла витримати відчуття, що на дитині назавжди залишиться мій “чай”. Вони прийняли гроші спокійно, навіть без паузи. Як щось належне. Оля скинула мені фото Єви в шапці з помпоном — і більше нічого.
Минали місяці, роки. Єва росла. Її рука стала чистою, без сліду. Вона бігала, танцювала, махала мені здалеку, коли бачила в парку. А я щоразу, коли ставила чайник на плиту, думала не про чай. Я думала про секунду, коли я відвернулася.
Три роки потому Діма знову подзвонив під вечір.
— Мам, ми в кіно хочемо. Підстрахуй. Ну ти ж вдома?
Я стояла біля аптечки, діставала таблетки від тиску. На столі — список аналізів, який мені дали в поліклініці. Нога нила, голова була як важка миска.
— Дімо, сьогодні — ні, — сказала я рівно. — Я не зможу.
На тому кінці тиша затягнулась. Потім він видихнув — і вже іншим голосом:
— Ти що, не хочеш бачити Єву? Вона ж твоя єдина онука.
— Я хочу, — відповіла я. — Але сьогодні — ні.
Оля взяла слухавку, навіть не питаючи в нього дозволу.
— От так, значить. Коли треба — ви “хвора”. А коли фото у Фейсбук — то “бабуся”. Дякуємо. Все ясно.
Вона кинула слухавку. Я повільно поклала телефон на стіл. Не виправдовувалась, не бігла за словами. Тільки взяла зі шафи свою найвищу полицю і переставила туди чашки — не тому, що боялася чаю, а тому, що руки самі шукали порядок, коли в душі його не було.
За півгодини в двері подзвонили. Я відчинила — і побачила Єву. В шапці, з рюкзачком, з серйозним обличчям. Поруч — Оля, напружена, як струна.
— Ми все одно привели, — сказала вона швидко, ніби відстрілювалась. — На дві години. Ти ж вдома.
Я не відступила вбік, як завжди. Не протягнула руки, щоб забрати рюкзачок. Я просто стояла в дверях і тримала пальцями край халата.
— Ні, Олю, — сказала я тихо. — Не сьогодні.
Оля кліпнула, наче не зрозуміла мови.
— Ви серйозно? — голос різко піднявся. — Вона ж дитина! Ми ж уже тут!
Єва підняла на мене очі й міцніше стиснула лямку рюкзака. Не плакала. Не просила. Просто дивилась.
Я повільно присіла, щоб бути з нею на одному рівні. Дістала з кишені маленьку цукерку — ту, що завжди тримала “на випадок”. Поклала їй у долоню й накрила її пальчики своїми, на мить.
— Сонечко, я тебе люблю, — сказала я так, щоб це чула тільки вона. — Сьогодні я не можу. Завтра подзвоню.
Оля різко потягнула Єву за руку.
— Ходімо. Бачиш, — кинула вона, не дивлячись на мене.
Єва зробила крок, потім зупинилась у дверях і озирнулась. Цукерка вже була в кишені куртки. Вона підняла вільну руку й коротко помахала мені — маленьким, дорослим рухом.
Я зачинила двері не відразу. Спершу повільно провела долонею по холодному замку, ніби перевіряла, чи він справжній. А тоді вже клацнула — один раз, чітко, без поспіху.
