– Гончаренко! Чекаю поки ти пояснишся! Марія, ти чуєш, я до тебе звертаюсь?! Агов! – гомоніла над вухом другокласниці Валентина Борисівна.
Дівчинка, опустивши голову, намагалася зрозуміти чого від неї хочуть. Вона плакала, бо її перша вчителька розмахувала перед нею руками, дівчинка боялася, що скоро отримає ляпаса.
– Що я маю їй пояснити? – думала вона. – Що поруччя ідеально підходять для того, щоб з них з’їжджати? Що це дуже весело і викликає цікаві відчуття? Я намагалась скласти хоч якесь пояснення у своїй голові, але мені нічого не виходило.
– Не соромно тобі? – додавала вчителька, суворо дивлячись на Марічку.
От як вам сказати. Ні, зовсім не соромно. Я плачу від того, що безсила перед цією великою грізно жінкою, що стоїть над мною і щось хоче почути. Я не можу себе захистити.
***
Клас 7. Шкільна лінійка. Усі однокласники стоять у шерензі і спостерігають за картиною:
– Що ти скажеш у своє виправдання? – звертається до мене завуч школи.
А що я маю сказати? Що люблю читати, малювати, мені подобається танцювати? Що мені набридло сидіти за однією партою із Вовою? Що він справжній задира і хуліган? Який не виконує домашніх завдань і дістає мене на самостійних роботах і на уроках? Хіба я винна, що він відстає? Краще б замість своїх вештань по закинутих будинках хоч раз книгу відкрив.
Мені потрібно оправдовуватись за те, що мені не цікаво з Вовою? Що нам добре, коли ми не перетинаємось? Що він ненавидить математику і вміє стріляти з рогатки з 5 метрів? Ми обоє стоїмо, мовчимо. Виходить, що я його союзниця. Та я знайшла в собі сили не опускати голову і дивлюсь на все це гордо.
***
Зима. Мені 16. Я спостерігаю, як пухнасті сніжинки м’яко падають на дерева. Ніби хтось на небі розірвав подушку і розкидує пух по всьому місту. Раптом мені зі спини хтось промовляє:
– Ти чого такі щоки наїла? Що аж ззаду видно! – підходить ближче. – О, то ти морозиво пакуєш! Не дивно, чому тебе так рознесло! – хіхікнула жінка, ведучи за руку свого маленького внука.
Нічого, що я не товста? Що в мене зріст 167 см і вага 53 кг? Що це нормально і ніяких щік у мене немає? А ще в мене цікава зовнішність. Суміш азійської та козацької крові. Що схожа на батька своїми щоками.
– А ви б краще за собою дивилися! І за внуками своїми! – різко відповідаю я і розвертаюся. А у відповідь чую:
– От як побачу твою маму, то все їй розкажу! Пожаліюся, як ти хамка!
Я хамка? Серйозно? Цікаво, що ж скаже мама. Чи буде вона мене у моїх 16 повчати. Але я промовчала і пішла далі.
***
Я заміжня. Працюю в піар-агенції. Створюю круту рекламу. Якось прийшов свекор. Сів за мій стіл, відкусив мій бутерброд і почав щось про мою рекламу:
– Я щось не до кінця допетрав! Твоя остання реклама взагалі не якась ненормальна. Ти мені поясни, чим ви думали, коли робили це? – завівся той.
Він взявся критикувати. Мене? Єдиний від кого я вислуховуватиму критику так це людина, яка платить мені гроші за це!
– Може ще по бутерброду? – я намагаюсь перевести цю розмову, але мені не вдається, свекор далі за своє.
Більше я не запрошувала його в гості. Він нічого не розуміє і не зрозуміє, навіщо мені вислуховувати ці небилиці.
***
Вам завжди доведеться шукати для себе виправдання. За те, що для когось ви живете якось не так, робите щось не так, що ви щасливі якось по-іншому. Але це лиш у тому випадку, якщо ви самі так думаєте!
Коли хтось вимагає від вас виправдання, це схоже на те ніби він “великий”, а ви “маленький”. А коли ви маленький, то знайти виправдання нелегко, важко протистояти натиску. У вас ще недостатньо тих сил і можливостей, досвіду, ресурсів. А коли у вас цього всього вдосталь, то ви можете робити так, як вважаєте правильним у цій ситуації.
Ви маєте право не ставати “маленьким” тільки заради того, щоб хтось відчув себе “великим”. Хто захоче пограти в ображеного, той знайде причину образитися. А хто захоче вирости за рахунок вас, той знайде спосіб розкритикувати вас.
Якщо ж я дійсно винна, то я скажу: “Пробач мені. Що мені зробити, щоб компенсувати тобі незручності, які я завдала тобі?”.
Якщо я невинна, але від того, що сталося залежить моє особисте благо, то я не шукаю виправдань, я скажу: “Давайте обговоримо ситуацію і спробуємо знайти компроміс”.
Якщо від мене очікують виправдання аби завдяки йому підвести свою ж значущість і зрости, то я нічого не говорю. Це війна у якій я не беру участі. Мені до цього немає діла.
І на останок розкажу приклад своєї мами. Раджу всім користуватися її методом. Коли їй говорили, що її дитина негарна, дурна, не така як всі, вона відповідала:”А мені подобається моя дитина, я від неї в захваті! Головне, щоб у її житті все вдавалось. Я тішуся кожному її успіху! Я пишаюся своєю дитиною!”.
Навчіться говорити собі у подібних ситуаціях: “Я подобаюсь собі, у мене виходить, я молодець. Головне, що я щаслива!”. Будьте великими. Подобайтесь і любіть себе!
А як ви справляєтесь з критикою у свою сторону?
Фото з відкритих джерел
