У лікарні одного великого міста, у відділенні онкології і гематології лежав хлопчик. Звали його Сергій і було йому вісім років. Половину свого короткого життя Сергій боровся з хворобою. Боротьба йшла з перемінним успіхом і забирала багато сил. Тому хлопчик сильно схуд і виглядав років на п’ять, шкіра у нього була з блакитним відтінком і голосок смішний, дитячий. Мама і тато допомагали і підтримували сина, як могли.
У дитяче відділення лікарні любили приїжджати спонсори, особливо на Різдво і Новий рік. Вони приводили в гості до маленьких пацієнтів знаменитих артистів і спортсменів. Але Сергій мріяв не про балет, не про шайбу, забиту в ворота, і навіть не про автограф великого футболіста на фірмовому м’ячі.
Дід Сергія, коли ще був живий, любив розповідати про свою дивовижну роботу пілота (так, саме “пілота”!) кар’єрного екскаватора. Це величезна, як триповерховий будинок, звір-машина жовтого кольору, з величезним ковшем. Дід казав, що знає чарівне слово, яке може завести будь-який механізм. І Сергій ще тоді вирішив, що виросте і теж стане пілотом екскаватора. Цю мрію хлопчик і написав в листі Святому Миколаєві.
Довге життя з непередбачуваною хворобою привчило Сергійка до того, що завдання можуть вирішуватися по різному. Тому на конверті Сергій зробив таку приписку: “Якщо Святий Миколай сильно зайнятий, то передайте мій лист Ангелам”. Хто саме взявся за виконання мрії Сергійка достеменно невідомо. Просто одного разу різдвяного ранку хлопчик почув, як за лікарняним вікном якісь мужики кричать: “Сергій, виходь!”.
Хлопчик заліз на підвіконня. За вікном, на сніговому простирадлі лікарняного двору стояв тато Сергія, а поруч двоє якихось дядьків в яскравих помаранчевих касках і жилетах. Позаду красувався величезний жовтий екскаватор з широкими ребристими гусеницями і здоровенним ковшем. Мама Сергія вже стояла на порозі палати з теплими речами в руках, щоб допомогти синові одягнутися.
Кабіна екскаватора здалася хлопчикові неймовірно просторою. Він забрався на водійське місце, але виявилося, що він такий малий, що не дотягується до важелів управління. Тоді один з інструкторів в помаранчевому жилеті сів в пілотське крісло, а Сергійка посадив собі на коліна. Хлопчик вчепився за важелі, а інструктор накрив його гострі блакитні кулачки своїми великими гарячими ручищами і сказав: “Командуй, Сергію!”.
– Ходи, кучерявий! – несподівано дзвінко, на всю міць своїх маленьких легень, смішним дитячим голоском крикнув Сергій.
І звір-машина здригнулася, завібрувала, загурчала, дихнувши в небо чорною хмаркою диму від солярки.
– Ходи, кучерявий!
І величезний жовтий екскаватор, розбуджений чарівним словом, слухняно рушив з місця.
Весь дитячий корпус відділення онкології прилип до вікон. Другий інструктор бігав по двору і махав червоними прапорцями, показуючи куди їхати. На безпечній відстані стояв, посміхаючись, блідий тато Сергія, а мама плакала в комір його пуховика.
Екскаватор обережно розвертався, кружляв на місці, вальсував і помахував ковшем. Відтанцювавши показову програму, звір-машина акуратно опустила ківш до самої землі і злегка його відкрила, немов посміхнулася. З пащі ковша на сніг посипалися яскраві кольорові згортки і коробочки. Це були різдвяні подарунки для маленьких пацієнтів лікарні.
Через кілька днів Сергійка перевезли в Київ, на операцію. У місцевих газетах написали, що все пройшло успішно. А ще написали, що в наступні пів року в цьому дитячому відділенні онкології і гематології діток одужало на дванадцять відсотків більше, ніж зазвичай.
Здійснення мрій може вилікувати навіть важкі хвороби. Ви згодні?
