Якби я знав, чим для мене закінчиться ця історія – ніколи б не погоджувався бути боярином на тому злощасному весіллі. Хоча, не було б щастя, та нещастя помогло….
Моєю дружкою стала вродлива і зовсім юна дівчина – Даруся. Наївна випускниця школи, яка дивилася на мене закоханими очима, одразу зачарувала мене.
Хоч на той момент я вже встиг закінчити армію і знайти собі підробіток – різниця у віці нас зовсім не хвилювала.
Я кохав Дарину до божевілля, мені здавалося, що заради неї я готовий зробити все.
Коли вона сказала, що збирається вступати до медичного університету в місті, я вже знав, що точно поїду за нею.
– Синку, у тебе ж ні освіти, ні фаху нормального. Хто ж тебе в тому місті чекатиме?
– Все буде добре, мамо! Я влаштуюся шофером. Ти ж знаєш – це у мене добре виходить.
Все було б нічого, якби в наші стосунки постійно не втручалася Ірина Петрівна – мама Даринки.
Я ніколи їй не подобався. Звісно, вона – найкращий лікар області, то й хотіла, щоб її донька зустрічалася з якимось синочком професора, а не з простим водієм вантажівки.
Та я не хвилювався, знав, що Даруся мене любить, тож ніколи не поведеться на вмовляння матері мене покинути. Ех, наївний…
Спершу все так і було. Вона вступила, отримала кімнату у гуртожитку, а я працював і винаймав собі квартирку.
Тягнути на собі міське житло на ті копійки, які я отримував, було дуже складно. На їжу майже не вистачало, тож мені довелося таки повернутися до рідного села.
Цілий рік ми з коханою листувалися, писали про наші взаємні і щирі почуття, про те, як сумуємо одне за одним. Час від часу я приїжджав до міста, щоб бодай на кілька годин побачити свою наречену.
Потім неждано-негадано все припинилося. Ні дзвінків, ні листів – взагалі нічогісінько.
Я зібрав свої речі і поїхав до міста, аби все з’ясувати. Уявіть собі моє розчарування, коли я побачив мою Дарусю з якимось мажорчиком, який виходив з розкішної автівки з букетом троянд. Вона щаслива і квітуча без жодних докорів сумління сіла до нього в машину… Як вона могла?!
Я не міг повірити власним очам! Це таки сталося – Дарина мене покинула. Ірина Петрівна зробила свою справу.
Десь зо 2 місяці я не міг ні їсти, ні спати. Серце розривалося від болю. Якби не мої батьки – гадки не маю, що зі мною було б.
Потім вирішив взяти себе в руки і довести усім, чого я вартий. В першу чергу, колишній і її матусі.
Батьки допомогли мені купити старенький мікроавтобус. Я почав займатися перевезеннями. Спершу возив жінок з продуктами на ринок, а потім і сам закуповував різні товари.
Сам не помітив, як розбагатів. Купив тепер нового автобуса і зайнявся міжміським транспортуванням.
Якось повертався порожній додому. Надворі вже темна ніченька, траса порожня… Раптом бачу під ліхтарем стоїть молода жінка, голосує. Я спинився…
– До автовокзалу довезете? – спитала вона охриплим голосом.
– Звісно, сідайте.
Їхали мовчки, на мої запитання незнайомка відповідала неохоче. Як тільки сонечко з’явилося з-за обрію, я зрозумів, що маленький згорточок на колінах дівчини – то маленька дитина, яка солодко і тихо спала.
– Як хоч звуть вас?
– Мирослава, – сказала вона, обережно поглянувши на мене.
– Іван.
Я помітив на її обличчі великий синець і невелику ранку на губі, що досі кровоточила.
– Це хто ж так постарався?
– Чоловік.
Тоді Мирося не витримала і розповіла мені усе, що випало на її долю.
Сама вона інтернатівська. Туди її забрали соціальні служби, після того, як маму позбавили батьківських прав.
– Одного разу вона на п’яну голову геть забула про мене і залишила взимку на вулиці в колисці. Рукавичок не було. От я й обморозила собі все, що могла. Тепер мене навіть касиркою взяти на роботу не хочуть – буває, що пальці геть не слухаються. Куди було подітися? Вийшла заміж за Василя. Хто ж знав, що він руки розпускатиме?
– А що ж ти плануєш робити далі?
– Поїду до Києва. Чула, що там надають допомогу самотнім матерям, які страждали від сімейного насилля. Може, там нас з Дмитриком прихистять.
До Києва ми так і не доїхали. Відвіз жінку до себе.
– Житимеш у мене, допомагатимеш по господарству, а я усім тебе забезпечуватиму. Згода?
– Згода, – сором’язливо відповіла Мирося.
З кожним днем молода дівчина подобалася мені все більше й більше. Ми й самі не помітили, як між нами все закрутилося.
Познайомив її з батьками.
– Сину, хіба ж то може бути твоя дитина? Звідки взялася? – недовірливо допитувалася мене мама, коли ми залишилися наодинці.
– Миросю знаю давно, вона просто не хотіла мене стримувати дитиною. Тепер все у нас буде добре…
Родичі наполягали на весіллі, хоч нам з коханою цього зовсім не хотілося.
Святкування вийшло гучним. Все село раділо нашому щастю – і тільки одна жінка не знаходила собі місця….
Ірина Петрівна не могла змиритися з тим, що на місці Миросі не її донька. Життя Дарини так і не склалося. Випадкові знайомства, випадкові чоловіки – а винна в усьому її матір, яка хотіла своїй дитині щастя.
Шкода, що її думки з цього приводу спитати забула.
Важко пережити зраду цінної для нас людини, але варто пам’ятати: навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Не треба оглядатися назад і жити минулим, треба будувати плани, леліяти свої мрії про світле і щасливе майбутнє. Тільки так нам вдасться пробачити, звільнити серце від образи і жити далі.
Як вважаєте, чи повинні батьки втручатися в любовні справи своїх дітей?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
