“Усе! Вирішено, не можу більше. Один крок і всьому кінець», – думала вона, стоячи на краю моста. Сльози текли по обличчю, але вона не могла їх витерти, бо поки ще міцно трималася за поручні мосту.
«Зараз! Одну мить!» – вона була вже готова до стрибка, відпустила одну руку, закрила очі, і тільки хотіла відштовхнутися, як почула голос:
– Привіт, дівчино! Ви не бачили тут маленького хлопчика?
Вона обернулася і побачила дідуся років сімдесяти, що стоїть по той бік поручнів.
– Ні, не бачила, – тихо відповіла вона.
– А Ви не могли б дати свій телефон, я спробую додзвонитися до нього, – запитав він.
Дівчина мовчки дістала свій телефон з кишені і простягнула йому.
– Хоч я і старий, але його номер пам’ятаю напам’ять, – ніби вибачаючись, взяв він її трубку і набрав номер. Десь задзвонив телефон. Він засунув руки в кишені, витягнув свій телефон і, повертаючи телефон дівчині, вибачився:
– Дуже цікаво, а задзвонив-то мій телефон, – і продовжив, – юна красуня, зараз шоста ранку, нікого немає на вулиці, може, допоможете мені пошукати мого хлопця?
Вона коливалася. Озирнулась по сторонах, дійсно, ні на бруківці, ні трохи далі нікого не було, всюди було безлюдно. Дівчина не могла відмовити в проханні старого чоловіка:
– Звичайно, дідусю, я допоможу Вам, – сказала вона, перелазячи через поручні, а він ніжно подав їй руку.
– Ходімо, люба, на ту сторону моста і ходімо далі по бруківці, хлопчина мій любить там прогулюватися, – спокійно сказав він, беручи дівчину під руку.
Так вони і пішли повільною ходою на ту сторону моста, вийшли на бруківку і пішли вздовж по ній. Обидва мовчали. Тут дідусь зупинився, подивився їй в очі, і запитав:
– Сонечко, що сталося? Чому Ви так рано стояли там одна? Окаянна любов привела Вас до цього рішення?
Вона заплакала і закивала головою. Він ніжно обійняв її і погладив по голові:
– Вам, напевно, і двадцяти п’яти немає …
– Мені вже двадцять шість, – витираючи сльози, перебила його дівчина.
– І Вам вже набридло жити?
Вона знову закивала головою, і почала витирати сльози рукавом. Він витягнув з кишені носовичок і простягнув їй.
– Ви знаєте, дитинко, а мені вже сімдесят п’ять років, і мені ще зовсім не набридло жити. Я хочу жити і бачити, як змінюється світ навколо, бачити, як дорослішають мої внуки, чого домагаються вони на своєму життєвому шляху. Але, одне засмучує мене, я усвідомлюю, що мені залишається все менше і менше, але це закон природи, – сказав він і замовк.
Дівчина перестала плакати, але по очах було видно, що ще відчуває біль і, може навіть, ще не поміняла своїх намірів.
– Дочка, втомився я, дивись, там лавочки є, ходімо, там посидимо, – сказав дідусь і вони пішли і сіли на лаву. Вона мовчала, тоді старий несподівано запитав:
– Ваш хлопець зрадив вам?
– А обіцяв одружитися, – ще дужче заплакала вона.
– Дівчинка моя, послухайте мене, – гладячи її по волоссю, сказав старий, – у Вас на шляху будуть зустрічатися багато чоловіків, різних. Згодом Ви навчитеся розрізняти в них брехню і правду. І, врешті-решт, Ви обов’язково зустрінете свого «принца», який буде любити Вас і поважати по-справжньому. Через десять років Ви будете сміятися над собою, згадавши свою нинішню «любов» і не будете вірити собі, що Ви колись могли полюбити саме його. Він постане в Ваших очах зовсім іншою людиною.
– А якщо у мене не буде такої можливості? – тихо запитала вона, витираючи хустинкою сльози.
– А Ви дайте собі цей шанс, – просто відповів старий. І вони знову замовкли. Дідусь розумів, що їй потрібні були ці п’ять хвилин тиші, щоб вона прийняла і обдумала його слова.
Через деякий час він продовжив:
– А у Вас є батьки?
Тут у неї заблищали очі, вона, навіть трохи посміхнувшись, відповіла:
– О так! Вони найкращі батьки на світі. Я їх дуже сильно люблю. Правда, вони залишилися в селі, а я ось, в місті, вчуся. Дуже сумую за ним.
– А я не вірю, що Ви їх любите, – спокійно відповів старий.
Її очі округлилися, сердячись на цього незнайомця, вона запитала:
– Чому це Ви мені не вірите?
– А тому що десять хвилин тому Ви були готові зробити боляче нібито улюбленим людям, – трохи голосніше і трохи сердячись, відповів він.
– У кращому випадку, Ви залишилися б живою, але перетворилися б у інваліда, а батьки, замість того, щоб жити і радіти цьому життю, до смерті доглядали б за Вами, витрачаючи свою пенсію на Ваші ліки, на знеболювальні, без яких Ви вже не змогли б жити. У гіршому випадку, Ви померли б, чим би «подарували» сильний біль своїм батькам до кінця їхнього життя. Подумайте про це, дитинко, – вже більш спокійним тоном закінчив дідусь, і знову замовк, даючи їй знову час трохи обміркувати його слова.
Молода дівчина вже не плакала. Вона сиділа, втупившись в одну точку і по її обличчю було видно, що в думках вона зараз знаходиться біля своїх батьків.
– Дідусь, Ви знаєте, я згадала себе маленьку. Згадала скільки любові і ніжності я отримувала від своїх батьків, як в тиждень один раз батько приносив мені нові іграшки, а я чекала його, дзвінко і весело сміючись і плескаючи в долоні, – посміхаючись, говорила вона, дивлячись кудись у далечінь.
Старий чоловік посміхнувся. В душі він був дуже сильно радий за неї. Він мовчки дивився на неї і посміхався.
– Мила, а Ви знаєте, у Вас дуже гарні очі кольору неба, – посміхаючись, сказав він.
– Вони у мене від мами, – просто відповіла вона. І вони знову замовкли. Через п’ять хвилин тиші вона спохопилася, схопилася з лави і злякано запитала:
– Дідусь, а як же маленький хлопчик? Ми ж йшли шукати його, а самі сіли на лаву? Ходімо ж швидше, знайдемо його, поки він остаточно не загубився.
Старий рушив далі сидіти. Він посміхнувся їй і, показуючи жестом знову сісти на лавку, сказав:
– Дитинко, Ви знаєте, я народився в цьому місті. І моє дитинство пройшло саме в цьому районі. Зараз я живу далеко, але я щоранку приходжу сюди погуляти. І коли я тільки ступаю на цей міст, я подумки перетворююся на того маленького хлопчика з дитинства, який обов’язково перебігав міст, при цьому дзвінко сміючись. Сьогодні вранці я вступив на міст, побачив Вас і поспішив до Вас, але при цьому я втратив в собі того маленького хлопчика, я йшов до Вас старим.
– Але Ви не переживайте, коли я взяв Вас під руку і ми разом пішли по бруківці, хлопчисько повернувся до мене. Я його вже знайшов, – посміхаючись, говорив дідусь.
Потім він замовк. Його обличчя стало дуже серйозним. Повернувшись до дівчини, він обома руками взяв її руки і тихо, але впевнено сказав:
– Юна моя подруга, обіцяйте мені, що Ви теж, як і я, пронесете в серці ту маленьку дівчинку, яка голосно і дзвінко сміючись, плескала в долоні, побачивши тата з іграшкою. Обіцяйте, що Ви не забудете її, той стан щастя і що Ви будете з нею розмовляти завжди, – він подивився їй глибоко в очі. Вона дивилася на нього, як заворожена і тихо відповіла:
– Дідусь, обіцяю! Спасибі вам за все! За цей ранок, за знову подароване життя! – гарячі сльози щастя потекли по щоках.
А він підвівся з лави, поцілував їй руки, і тихо сказав:
– А мені пора йти! – і повільно, старечою ходою пішов далі по бруківці.
Як би ви вчинили на місці дідуся?
