Чомусь у народі існує таке поняття, як “чекати хлопця з армії”. Це, коли коханий іде від тебе на великий проміжок часу, а ти смиренно чекаєш його вдома. Далі розвиток подій у кожного свій.
Хтось таки одружується після повернення судженого, бо обоє усвідомлюють, як сильно люблять одне одного.
Хтось розходиться. Бо хлопець упродовж служби доходить висновку, що ніколи й не кохав обраницю. Інколи й дівчата не витримують, знаходять за той час кращого кандидата і створюють сім’ю ще до повернення тепер уже колишнього хлопця.
Це життя – тут не вгадаєш. А винного годі й шукати.
Пройти подібне довелося й мені.
Трапилося це багато років тому.
Я тоді в школі ще була. В одинадцятому класі. Пам’ятаю, як готувалася до іспитів, ніби це вчора було. І, як часто буває в такому віці, я закохалася. У такий період усі підлітки починають наївно та сліпо вірити у вічну любов. Одну на все життя.
Повірила і я.
Хлопець був трохи старшим. Він уже навчався в інституті. Спеціальність була ще така поважна. Та й він з виду красень. Тому встояти я не могла. Скоро і сама студенткою стану. Тоді перед нами всі дороги простеляться. Зійдемося, заживемо. А там і сім’я щаслива, і дітки.
Все так і мало скластися. І я щиро такого прагнула. Допоки мій милий не переосмислив сенс життя. Він чомусь глянув на ситуацію по-іншому. Вирішив, що навчання та фах йому не потрібні. Диплом отримати не бажав. Тому вирішив піти в армію. Напевне, і там пізнати щось хотів.
– Ти ж будеш мене з армії чекати?- запитав він мене, дивлячись у вічі.
Я намагалася зробити все, аби тільки молодик не прочитав у них сотні заперечень.
Звичайно ж, я не була до такого готовою. І чекати нікого я не хотіла. Для чого це все? Ми ж уже розпланували майбутнє? Навіщо було все ускладнювати? У мої плани не входила армія. Не входили місяці самотності. І не входив неосвічений чоловік.
Я рознервувалася. Почала мнутися, доки не сказала правду.
Хлопець подумав, що це все через стрес. Вірив, що мені перейде, тож дав час подумати.
Але думати не було про що. Я вже все вирішила.
Написала йому листа. Сказала, що все вирішила і не збираюся чекати його з армії.
Про це дізналися наші спільні знайомі, а від них і всі інші. Я зіткнулася з хвилею осуду. Вони проходу мені не давали, постійно писали листи, а, перестрівши дорогою кудись, не скупилися на повчання. З їхніх слів я була безсовісною і невдячною. А ще – неправильною дівчиною і невірною жінкою. Бо, бачите, як це ж так, не чекати чоловіка з армії? Так не можна. Є стільки прикладів з їхнього життя, коли дівчата мирно сиділи вдома і заміж виходили тільки тоді, коли їхні хлопці з армії поверталися, а тепер у щасті разом живуть. А як я змогла по-іншому.
Але, як бачите, змогла.
На думку інших я намагалася не звертати уваги. Згодом усе забулося. Юнак відслужив залишився там, знайшов дружину, зараз має чудову сім’ю.
Я також особисте життя будувати почала. І все тільки так, як завжди мріяла. Бо маю на це право.
Вважаю, що вчинила цілком правильно. Мені ж вирішувати, на кого чекати і з ким усе життя прожити. Тож я ні про що не жалію.
Чи погоджуєтеся Ви з рішенням дівчини?
А Вам доводилося чекати своїх чоловіків/хлопців з армії?
