Христинка з розгону врізалась у мої коліна, аж лавка скрипнула, і, не озираючись на інших дітей, гаркнула так, ніби я їй сторож у дворі:
— Ей! Ти! Сюди!
На майданчику одразу стихли чужі розмови. Дві мами переглянулися. Одна потягнула свою доньку за руку, ніби хамство — заразне. Я підвелася повільно, відчуваючи, як у грудях піднімається щось гаряче — не сльози, ні. Сором.
— Христинко, — я присіла, щоб бути на її рівні, — я не “ей ти”. Я бабуся.
Вона насупила брови, як маленька начальниця, і ткнула пальцем у пісочницю. — Нє. Ти баба. Іди сюди!
Я озирнулася на лавки — усі бачили. Мені захотілося стати невидимою. Я взяла її за зап’ястя обережно, як крихке скло.
— Не кричи. Ми поговоримо, — сказала я і відвела її вбік, за гірку.
Вона вирвала руку й тупнула ногою так, що з кросівки висипався пісок. — Ти погана баба! Погана!
Я відчула, як у мене тремтить підборіддя, але я не дала цьому статися. Не тут. Не на очах у чужих людей.
— Якщо ти так говориш — ми йдемо додому.
— Нє! — вона закричала ще голосніше, тонко, аж у вухах дзенькнуло. — Іди від мене геть! Геть!
Я простягнула руку — вона різко смикнулася назад і… вдарила мене кулачком у передпліччя. Не сильно, але демонстративно, як дорослий, який показує: “Я можу”.
Ми йшли додому не як бабуся з онукою, а як люди, що тягнуть одна одну в різні боки. Вона впиралась, лягала на тротуар, вила, кусала мене за кисть, коли я підіймала її. Сумка билася об моє стегно, а я лише повторювала крізь зуби: — Дихай. Іди. Дихай.
Коли двері квартири зачинилися, у під’їзді залишився її крик, а в мене — відчуття, ніби я винесла на собі мішок цементу. Христинка відразу стихла, скинула кросівки й побігла до кімнати, наче нічого й не було.
Я стояла на кухні, тримаючись за край стола. На руці — чіткий слід від зубів. Не кров, але боляче, як образа.
І це був не перший раз.
***
Пам’ятаю іншу сцену — зовсім іншу. Пологовий будинок, 2021 рік, я стою з пакетом подарунків, руки вологі від хвилювання, а серце — як у дівчинки. Мені винесли крихітний згорток, і я не знала, що робити з цією радістю — куди її подіти.
Я тоді купила все, що могла: одіяльце, іграшки, ту саму коляску — гарну, світлу, щоб везти її і думати: “От і я стала бабусею”. А на хрестини — золоту цепочку й маленький хрестик. Стояла біля вітрини й вибирала довго, як вибирають оберіг.
Тоді мені здавалося: любов — це якщо ти робиш більше, ніж треба.
***
Через якихось пів року син зателефонував зранку. Голос у нього був такий, ніби він виносить сміття і між іншим питає, чи не треба щось купити.
— Мам, тут… ситуація. Віру кличуть на роботу. Поки не на повний день. Няню не потягнемо. Ти б могла посидіти з Христиною?
Я навіть не подумала відмовляти. Я тільки спитала: — О котрій приходити?
Того першого дня Віра метушилась на кухні — показувала каструльки, розкладала баночки.
— Тут супчик. Тут каша. Ось підгузки, ось серветки. Якщо плакатиме — включіть їй мультик.
І пішла, на ходу застібаючи куртку.
Я тоді сиділа з дев’ятої до обіду. Христинка була маленька, тепла, пахла молоком. Вона засинала в мене на руках, а я боялась ворухнутись, щоб не розбудити. Мені здавалося, що я потрібна. Що це — про сім’ю.
Минув місяць — Віра сказала вже іншим тоном, наче домовляється про додатковий час.
— Мене просять на повний день. Зарплату підняли. Ми кредит за рік закриємо. Ви зможете довше?
Я встигла тільки витерти руки рушником. — Зможу.
І “довше” стало з дев’ятої до шостої, інколи до сьомої. Щодня. Без вихідних, бо “в них справи”, “в них треба відпочити”, “в них робота”. Я вчила Христинку пісеньки, носила на гойдалки, стояла годинами на холоді, щоб вона “ще трішечки”. Вдома — прала її шкарпетки, бо вони “випадково закінчилися”. Готувала, бо “Христинка тільки ваше їсть”.
Я перестала планувати свої справи. Моє життя стало прив’язаним до їхнього графіка, як ключі на карабіні.
***
Коли Христинці виповнилось три, я несміливо заговорила про садочок. Не претензійно, просто — як людина, яка вже не встигає за дитиною, що росте швидше за її коліна.
— Сину, на районі є садочки. Їй би з дітьми, з вихователями… Вона ж моторна, їй треба рух, заняття.
Він навіть не зняв куртки. Стояв у коридорі з телефоном у руці. — Мамо, ти що? Там же платно. Та й черги… Там без “подяки” ніхто не візьме.
Я мовчки подивилася на нього. Бо знала: сусідка Марія віддала внучку без жодних “подяк”. І ще дві жінки з нашого під’їзду — теж. Але сперечатися було марно. Їм завжди легше сказати “неможливо”, ніж зробити.
Зате “можливо” було інше: щодня залишати дитину на мене.
***
Христинка підросла і почала “хотіти” різко, гучно, без пауз. У магазині вона могла зупинитись біля полиці й вказати на ляльку, ніби це не іграшка, а її законне право.
— Хочу оцю.
— Сонечко, сьогодні ні. У бабусі тільки сто гривень, — я відкривала гаманець, показувала, щоб вона бачила.
Вона не дивилась у гаманець. Вона дивилась на мене.
— Купи!
І тоді починалося: підлога, крик, чужі очі, продавчиня, яка робить вигляд, що не чує, і я, що тягну її до виходу, як валізу. Люди в черзі шипіли: “Розпестили”.
Одного ранку вона захотіла шоколадку замість каші. Я поставила миску на стіл, а шоколадку сховала в шафу.
— Спочатку їжа, потім солодке.
Вона мовчки взяла ложку… і вдарила мене по коліну так, що я аж присіла. Наче перевірила межу: “А якщо так?” Я потім кульгала, притримуючись за стіну, а вона в цей час спокійно розмазувала кашу по столу, як фарбу.
Я не кричала на неї. Я просто почала боятися моментів, коли вона дивиться на мене надто уважно.
***
Того дня, після майданчика, я чекала батьків на кухні, як чекають лікаря: швидше, бо самій уже не впоратись. Двері грюкнули, Віра пройшла в кімнату, не зупиняючись.
Син зайшов на кухню, відкрив холодильник, подивився, що є їсти.
— Треба поговорити, — сказала я.
Він не повернувся. — Ну?
Я показала руку. Слід від зубів уже темнів.
— Вона кричала на мене “ей ти”, при людях. Билася. Кусала. Я тягнула її додому, як… — я не договорила, бо горло стягнуло. — Ви маєте з нею розмовляти. Вона не розуміє, де межа.
Син закрив холодильник і нарешті глянув на мене. Очі — холодні, втомлені.
— А це хіба наша проблема? — сказав він рівно. — Ти з нею сидиш. Значить, ти так її виховуєш. Ми на роботі.
Я не одразу знайшла повітря. Віра з кімнати кинула щось на кшталт: — Ну вона ж маленька. Переросте.
Я дивилась на сина і бачила не чоловіка, що платить кредит, а хлопчика, який колись притискався до мене вночі, коли гриміло. І от цей хлопчик тепер стояв і відсував мене від себе, як чужу.
Я повільно зняла з шиї ланцюжок — той самий, що колись купувала з трепетом. Не з Христинки, з себе. Бо я носила його, як нагадування, що я — бабуся, “потрібна”.
Поклала ланцюжок на стіл. Поряд — ключі від їхньої квартири, які вони дали “на всякий випадок”.
— Я бабуся, — сказала я тихо. — Не нянька, не громовідвід і не винна у всьому. Поки ви не навчите свою дитину говорити зі мною по-людськи — я не приходжу.
Син піджав губи, ніби я в нього щось забрала. — Та роби як знаєш, — кинув і вийшов.
Віра пройшла повз кухню, не піднімаючи очей, тільки швидко, наче уникаючи удару. З кімнати долинув Христинчин сміх — вона крутила щось у руках, стукала об підлогу, як барабаном.
***
Минув тиждень. Телефон мовчав. Я кілька разів брала його в руки, як беруть чашку, з якої вже пили, — звично. Потім клала назад.
У суботу я вийшла в магазин сама. Без дитячого візка, без “хочу”, без того, щоб ловити когось за рукав. Купила хліб, яблука і дешевий чай. Сто гривень залишилось — і ніхто не впав на підлогу.
Повернулась додому, роззулась, поставила пакет на стілець. На кухонному столі так і лежали ключі. Я взяла їх у долоню — холодні, важкі.
Підійшла до дверей, відкрила, вийшла в під’їзд і поклала ключі на верх поштової скриньки, щоб одразу було видно.
Двері за мною зачинилися тихо.
