10 років тому я була надто молодою і занадто наївною. Я дозволила собі влізти в чужу сім’ю й закохатися у чоловіка, який мав дружину. Але тоді мене не зупиняло ніщо.
З тих чоловіком я познайомилася на роботі. Він з офісу, а я з бухгалтерії. Якось він просто сів біля мене, коли моя подруга побігла у справах, і так зав’язалася ромова. Ми сподобалися одне одному. Згодом почали всюди пересікатися: спільні обіди, перерви, робота. А тоді навмисне проводили багато вільного часу разом.
За класикою, у нас знайшлося багато спільного. Чи, може, це я тоді хотіла, щоб так було й сліпо вірила в подібне. Перше, що мало мене тоді насторожити – різниця у віці. Чоловік був старшим на 11 років. Про дружину я дізналася значно пізніше.
Костянтин був чудовою людиною, неймовірно грамотною, доброю, і, як я думала тоді, чесною. Інші дівчата часто звертали на нього увагу. Чому? Бо статність притягує. Хоча когось – статність, а когось – статки.
Не скажу, що Костя був дуже красивим. Скоріш таки статним. Втім, я була закохана по вуха. І через місяць спілкувань ми почали зустрічатися. І навіть його підозріла поведінка тоді була засліплена моїм коханням. Мені було 24. Я не хотіла і не вміла мислити тверезо. Життя тоді ще не навчило.
На роботі про таші стосунки ніхто не знав. Усе було таємно. Костянтин не прагнув голосити про таке цілому світові (з відомих на те причин). А я думала, що щастя просто любить тишу.
Приховували любовну історію ми й на людях: не ходили за ручку, не обнімалися і, точно вже, ніяких поцілунків. Ми навіть з офісу виходили в різний час. Спочатку він, а тоді я. А мені так хотілося, щоб про моє кохання знав цілий світ.
Але одного дня ширма з очей впала. Я помітила, як мій суджений стояв із якоюсь незнайомкою. Він обнімав її і цілував, а поруч бігав маленький хлопчик, дуже схожий на Костю. До мене раптом дійшло, чому про наші стосунки слід було мовчати.
Так, ідеться про сім’ю мого жениха, про яку до тієї миті він мені взагалі нічого не розказував.
Я раптом відчула себе самотньою і кинутою. А ще було дике відчуття провини – я, виходить, злодійка. Так безсовісно забираю чоловіків у бідних жінок.
Може, Костянтин і помітив це або ж душею відчув, але наступного дня між нами трапилася серйозна розмова. Знаю, що тоді виглядала жахливо, бо не спала цілу ніч та ще й очі від сліз розпухли. Але тобі всім на це було байдуже, повірте.
Поговорити запропонував він, але все ніяк не міг розпочати. Я також не сміла порушувати тишу.
Зрештою чоловік зізнався, що має сина та дружину. Ну, це я вже і так знала.
Я не сказала нічого. А що могла йому відповісти тоді? Просто піднялася з місця і мовчки пішла геть.
Сказати, що було боляче – не сказати нічого.
Але так тривало не дуже довго. Стійкості та рішучості мені бракне. Тож всередині переміг страх самотності. Та й любов до Кості… Я повернулася до нього рівно через місяць. І ми знову відновили стосунки. Чоловік присягався, що дружину давно не кохає, а живе з нею тільки заради сина. Не хотів би, щоб у дитини не було батька. Він вправно замилювати очі, а я щиро вірила.
Коли про це дізналися мої подруги, то одразу ж почали мене відмовляти. Казали, що добром це все не скінчиться. Тоді я їм не вірила. Думала, що заздрять. А зараз розумію, якою дурепою була.
Усе припинилося неочікувано. Коли я дізналася про третю коханку. Себто я, законна дружина і ще якась дама.
Як я про це дізналася?
Не повірите. Сама й розповіла. І не те щоб мені, а всьому офісу. Тримати язика за зубами та дівчина не вміла, тож і повідала цілому відділу про своє щастя. Така наївна… Як я на самому початку. Це я такою тоді була?
Так тривало доволі довго. я терпіла. Слухала обіцянки про розлучення. Не вірила в інтригу на стороні. Точніше не думала, що з того вийде щось серйозне. У Кості ж була я. Для чого йому ще хтось? Скоро він це сам збагне.
Але одного дня просто зрозуміла, що не маю більше сил. Скільки ще це могло тривати? Тож було вирішено з усім покінчити. Але наостанок коханому слід було зробити сюрприз.
Для початку я розповіла всю правду тій щасливиці, у якої язик за зубами не тримався. Вона, звичайно ж, не повірила. Я мирно вислухала крики та образи у свій бік, а тоді запропонувала їй самій переконатися у моїй правоті.
Наступного дня трапилося те, що й зі мною колись. Костю життя геть нічому не вчить.
Тому тепер я була не сама. Ми обидві хотіли помститися. Знайшли сім’ю чоловіка. Познайомилися з дружиною. Розказали правду.
Мені дуже шкода тієї жінки. Вона стільки років жила оманою. Гадаю, що ми не єдині, з ким їй зраджував чоловік.
Ми ж від неї, до речі, дізналися не менш корисний факт. У подружжя був шлюбний договір, згідно умов якого зрада вела до втрати прав на майно. Ось чому моєму коханому не було вигідно кричати про своє щастя на весь світ. Злі вуха могли почути і лишити його з нічим.
Далі було розлучення. Багато тяганини. І суд, який Костя програв, так і не отримавши нічого. я, щоб бути подалі від поганих спогадів, звільнилася. Спробувала відволіктися і знайти собі нове заняття. Було дуже важко, бо голову із середини не вичистиш, але мені вдалося. Зараз у мене все гаразд. А то була мені наука, тому вдруге на ті ж граблі я вже точно не стану.
Чи змогли б Ви пробачити зраду?
Чи правильно вчинила героїня історії?
Можливо, краще було не руйнувати сім’ю чоловіка?
