Вік у мене вже пристойний – 55 років. При цьому я так і не була заміжня, у мене немає дітей. Аналізувати своє життя можу довго. Швидше за все так склалося тому, що мене виховувала дуже сувора і вимоглива мати – вона раз і назавжди вклала в мою голову думку про те, що до шлюбу я не можу мати ніяких відносин з чоловіком.
Я берегла себе, чекала того самого, єдиного. А мої подружки щосили крутили романи, вискакували заміж, народжували дітей. Я сама не була позбавлена чоловічої уваги, але мало хто хотів бігати за мною, заздалегідь знаючи, що результату це не дасть – адже я була неприступна.
Коли мені вже було сильно за тридцять, я раптом усвідомила, що мені просто необхідна сім’я, інакше життя пройде повз мене. А чоловіків вже розібрали, вибрати собі пристойного супутника не було з кого. У мене були досить тривалі відносини з чоловіком, у якого була сім’я, але так як перспектив цей роман не мав, ми розійшлися.
Я прийняла свою самотність як даність, але не могла змиритися з тим, що у мене немає дитини. Мені шалено хотілося стати матір’ю, але схоже цей поїзд вже пройшов повз мене.
І тут доля звела мене з одним вдівцем два роки тому – ми познайомилися в гостях у моєї подруги. Наші симпатії були взаємні, ми закрутили роман. Він – колишній військовий, старший за мене на пару років.
Минуло всього два місяці, а я отримала пропозицію закріпити відносини штампом в паспорті. Мене захопило небувале щастя, адже я все життя мріяла про весільну сукню і свято, на якому буду нареченою. Але багато років я забороняла собі мріяти про обручку, сім’ю та інші радощі, тому що вже почала усвідомлювати, що в моєму житті цього не станеться.
Звичайно, отримавши пропозицію, я відразу дуже зраділа, але потім вирішила все-таки подумати, а не вискакувати заміж зопалу. І правильно зробила.
Все ж ми були вже дуже дорослими людьми – кожен зі своїм життєвим багажем, звичками, правилами. Я володію квартирою в Києві і заміським будинком в області – все дісталося мені у спадок, від батьків. Мій чоловік теж мав свою власність, а ще у нього був онук, якого він дуже любив, але не мав можливості повноцінно з хлопцем спілкуватися, так як син розлучився з дружиною і з дитиною після цього спілкуватися перестав.
Так ось, мій коханий звик до того, що перша дружина його обслуговувала – готувала, прала речі, доглядала постійно. Він був зайнятий тільки роботою – забезпечував сім’ю. Мені ж в мої поважні роки було дивним раптом почати так сильно піклуватися про чоловіка, ніби він безпорадний. Я все життя сама себе забезпечувала, а не сиділа вдома на господарстві.
А потім у нас почалася серйозна суперечка щодо його дачі. Він наполягав на тому, щоб ми всі вихідні проводили там – копалися в грядках, займалися будинком. Я ж була здивована – чому мені треба їхати до нього на дачу і займатися нею, якщо у мене є своя, і вона теж вимагає багато часу і ресурсів.
Зважаючи на все це я відмовилася вступати з ним в законний шлюб, але запропонувала зустрічатися далі і продовжувати відносини в такому форматі. Але він дуже хотів саме одружитися, буквально наполягав на цьому. Я не відразу зрозуміла в чому справа, спочатку була здивована і все гадала навіщо ж йому так необхідний цей шлюб.
І ось одного разу мене нарешті познайомили з тим самим дуже улюбленим онуком. Представляючи мене хлопчикові, мій коханий сказав приблизно наступне «знайомся, Павлику, це Зінаїда Яківна, у неї і дача своя, і квартира і навіть машина є». Він, мабуть, не сильно замислювався, коли так відкрито про це говорив, але я відразу все зрозуміла – його цікавило тільки моє майно.
Загалом, ми звичайно ж не одружилися, так я і не вийшла заміж. Ну і відносини наші після того знайомства швидко закінчилися.
Що ви думаєте про таких чоловіків?
