Вікторія дуже сподівалася, що лікар сповістить їй хороші новини, але цього не трапилося. Вирок виявився дуже страшним. У неї рак, але на жаль операцію робити вже пізно. Сама не своя, вона вийшла з лікарні і сіла на перший трамвай, який приїхав на зупинку, щоб не бачити більше цю лікарню. Але трамвай підступно зробив коло і вона знову побачила злощасний паркан лікарні.
Недалеко від лікарні знаходилося старе кладовище, бездумно її ноги повели саме туди. Атмосфера тут була дуже заспокійлива, стояла тишина. На вулиці було тепло – бабине літо. Деякі могили вже були давно закинуті, щось було написано латинськими літерами, адже спочатку це кладовище було німецьким.
Для того, щоб пропустити літню пару вперед, Вікторія зупинилася. У старого чоловіка виднілася невеличка тростина з срібним черепом. Вікторія звернула на це увагу, адже дідусь взагалі не був схожий на масона. Під руку він повільно вів стареньку жінку, яка накинула на себе шалик. Бабусині губи були намальовані яскравим червоним кольором.
«У кожного свої вподобання» – подумалося Вікторія, і щиро усміхнулася жінці.
– Доброго дня! – промовила до неї старенька.
– Доброго дня! – сказала Вікторія.
Дід трішки підняв свій капелюх і кинув Вікторії знак вітання.
Вікторія чемно стояла та чекала, поки літня пара пройде, але вони зупинилися біля невеличкої могили, де була похована дівчинка яка померла ще в 1955 році. Напевно, вони були її батьками.
Вікторія вже хотіла йти, як почула голос жінки:
– Нашій Вероніці, мабуть, було б зараз стільки ж років, скільки й вам. – старенька жінка дивилася з сумом та якоюсь материнською ніжністю.
– Я трішки старша. – промовила Вікторія, ще раз дивлячись на дату народження – А що з нею сталося?
– Нашу дівчинку вбили. – сухо промовив чоловік.
– Я не знала, вибачте мені. Але хто її міг вбити? Знайшли вбивцю?
– Наша донечка дуже любила шоколадні цукерки. Хтось пригостив її отруйною цукеркою…
– А у вас є її фотографія? – слізно промовила Вікторія. Вона вже пригадала прізвище, і вже нарешті зрозуміла, які люди перед нею стоять.
– Так, ми завжди її носимо з собою.- старенька акуратно витягнула фотографію з сумочки. – Ось вона, наша рідна дівчинка. Фотографія зроблена за два тижні до смерті.
Вікторія поблідла. Вона зрозуміла, що ця зустріч була точно не випадковою. Перед нею стояли батьки дівчинки, в смерті якої вона винна.
Віці тоді виповнилося тільки 10 років. Їй пригрозили розправою, і вона, злякавшись, промовчала. А люди, які стояли перед нею, так і досі не знали правди. Але чи варто їм про це зараз розповідати? Хіба правда зробить їх щасливішими?
Вона розуміла, що немає випадкових зустрічей, тому тихо зітхнула і наважилася розповісти всю правду людям похилого віку.
– Я колись дружила з вашою дочкою. Ми жили з вами в одному дворику. Я була присутня тоді, коли вашу Віру… Точніше, це мене пригостили цукеркою, а ваша Віра попросила поступитися їй, але я чесно не знала, що там буде отрута. Це я віддала їй цукерку!
– Скажіть мені, що було написано на обгортці? – тихо прошепотіла стара жінка.
– “Південна ніч”.
Люди похилого віку нервово переглянулися між собою.
– Що це була за людина? Скажи нам правду, благаємо тебе – крикнула жінка.
– Це був мій сусід по комунальній квартирі. Його прізвище, здається – Павленко. Його жінка працювала тоді в продуктовому магазинчику.
– Чому ти не розповіла це слідчому?
Вікторія опустила голову. Пройшло вже стільки років, а вона досі пам’ятає злісний голос: “Відкриєш свій рот і я тебе заріжу разом з твоєю матір’ю”.
– Пробачте мені, якщо зможете. Я часто хотіла піти до слідчого, кожного дня подумки намагалася переконати себе, що це варто зробити, але… Тоді вбивця вашої дочки трагічно помер. Його смерть була настільки жахливою, що тоді я вперше подумала, що є Боже правосуддя.
– Як він помер? – злісно запитався батько Вероніки.
– Він був токарем і одного разу його затягнуло у верстат. Це трапилося одразу через два роки після вбивства вашої дочки. Я хотіла все стерти зі своєї пам’яті, адже діти все швидко забувають. Моя мама невдовзі вийшла заміж і ми переїхали жити в інший район. Лише одного разу я згадала про Вероніку, коли і мою дочку якийсь незнайомець захотів пригостити цукеркою. В той вечір у мене трапилася істерика. Довелося все розповісти чоловікові. А він мені сказав, що якщо вбивця вже давно мертвий, то і в поліцію йти немає сенсу. Але тепер я розумію, що сенс завжди був. Сьогодні в лікарні мені поставили зловтішний діагноз, а коли я вам розповіла все, мені стало набагато легше…
Старенька жінка ніжно її обняла. – Дякую тобі! – прошепотіла вона. – Тепер я зі спокійною душею можу померти, бо знаю, що вбивця нашої донечки покараний. А ти, ще поживи, ось, візьми моє старовинне колечко.
– Я не можу це взяти… я винна перед вами.
– Передай його колись своїй донечці.
– Гаразд.
– Це колечко – сімейна реліквія.
Вікторія попрощалася з літніми людьми, повернулася додому та приголубила свою дочку.
– Мамо, що тобі сказав лікар? – запитала дівчина.
– Все буде добре, люба. Тепер я в цьому впевнена! – посміхнулася Вікторія. Вона відчула бажання жити і сили боротися за життя.
Через рік Вікторія прийшла знову на могилу, там вона помітила лише старого. Вона його одразу впізнала, адже той був зі своєю тростиною.
– Тепер моя Галя і Вероніка разом! Скоро і я там буду, – сказав старий.
– Не говоріть такого… – прошепотіла Вікторія.
– Не забувайте про нас, навідуйтеся! – посміхнувся їй старий.
Старий сперся на палицю та пішов до виходу.
Як ви вважаєте, чи справедливо доля вчинила з вбивцею дівчинки?
