Він не дійшов додому кілька кварталів.
Катерині подзвонили ввечері. За годину вона стояла в морзі й так стискала телефон, що тріснув чохол. Уранці вдома мовчки сиділи двоє дітей: син, дев'ятнадцять, і донька, тринадцять. На кухні остигав чай. Ніхто до нього не торкнувся.
Двадцять років усе трималося на ньому. Квартира, машина, дача, гуртки, холодильник, ремонт у ванній. На роботі його цінували. Вдома чекали до ночі.
А загинув він на іншому кінці міста.
Не біля офісу. Не по дорозі додому. Не біля друзів. Не біля родичів. Чужа вулиця, старі будинки, вузький тротуар, зупинка, на якій він ніколи не виходив.
Катерина обдзвонила колег.
– Ви знали, куди він їхав?
– Ні.
– Хтось просив?
– Ні, Катю. Не знаємо.
Вона поїхала туди сама.
На асфальті лежали свіжі квіти.
Не від сусідів. Не від рідних. Хтось устиг раніше.
Катерина довго дивилася на них. Потім нахилилась, торкнулася холодного целофану, випросталась і пішла.
Перші тижні діти не відлипали від неї. Син спав на дивані в її кімнаті. Донька тяглася слідом навіть до магазину. Потім життя вперлося в двері: робота, школа, рахунки, документи, комуналка.
Не відпускало одне: що він робив на тій вулиці.
Відповідь зайшла в кабінет нотаріуса без стуку.
Катерина сиділа з дітьми навпроти столу, коли двері відчинилися і зайшла жінка з дівчинкою. Худенька, в темно-синій куртці, з папкою, притиснутою до грудей. Жінка сіла, поклала документи перед нотаріусом і сказала:
– Я представляю інтереси моєї доньки. Вона теж спадкоємиця.
Катерина не одразу зрозуміла, що почула.
Нотаріус розгорнув свідоцтво про народження і підсунув ближче. У графі "батько" стояло ім'я її чоловіка.
Стілець під Катериною різко скрипнув. Донька здригнулася.
– Це що за бруд? – сказала Катерина. – Ви кого знайшли? Однофамільця?
Жінка навіть не моргнула.
– Вашого чоловіка.
Син підвівся першим.
– Забирайтеся.
– Сядь, – різко кинув нотаріус.
Та вже ніхто не сідав. Катерина вихопила свідоцтво. Жінка рвонула його назад. Папір хруснув між пальцями. Дівчинка в синій куртці втиснулася в стіну. Донька Катерини заплакала.
– Ви прийшли на чуже горе!
– Я прийшла за законом.
– Закон? Після похорону?
– Після похорону ви не залишили їй батька.
Син ударив кулаком по столу. Нотаріус схопився. У коридорі хтось смикнув двері.
– Досить!
Катерина вискочила першою. Так швидко, що сумка лишилася на стільці.
Вдома вона жбурнула ключі на підлогу.
– Не міг він таке зробити, – сказала вона. – Не міг.
Ніхто не відповів.
Наступного дня вона пішла до суду.
Зібрала все, що могла: довідки, дати, підписи, адвоката, злість.
– Це шахрайство, – різала вона всім підряд. – Лізуть у нашу квартиру.
У суді та жінка сиділа спокійно. Дівчинка поруч мовчки теребила рукав. Катерина дивилася тільки на неї. На темне волосся. На підборіддя. На руки. Чотирнадцять років.
Призначили експертизу.
Місяць тягнувся, як дріт по горлу. Катерина ходила на роботу, купувала хліб, прала, варила суп. Увечері клала телефон перед собою і дивилася на чорний екран.
Адвокат подзвонив, коли вона стояла біля каси.
– Результат позитивний, – сказав він. – Батьківство підтверджено.
Вона мовчки поклала батон назад на полицю і вийшла.
Удома син уже знав. Він грюкнув дверима так, що з полиці впала рамка з сімейним фото. Скло розсипалося по підлозі. Донька сіла на стілець і дивилася на уламки, не кліпаючи.
А потім вдарило ще раз.
У суді та жінка сказала: зв'язок був один раз, багато років тому. Потім народилась дівчинка. Він не пішов із сім'ї. Не сказав ні слова. Просто жив далі. Тут – чоловіком і батьком. Там – теж батьком.
І ходив до неї.
Не часто. Не напоказ. Але ходив. Носив гроші. Купував речі. Віта́в з днем народження. Того вечора він ішов саме туди.
Ось чому чужий район. Ось чому та вулиця. Ось чому квіти на асфальті.
Їх принесла його інша дочка.
Після останнього засідання суд відрізав її частку спадщини. Катерина не пустила ту дитину ні в квартиру, ні в дачу, ні в своє життя. Заплатила грошима.
Продала машину.
Два роки тому чоловік купив її і сказав синові: "Навчишся водити – поїдемо удвох". Тепер син мовчки дивився, як чужий чоловік забирає ключі.
Потім Катерина зняла гроші, склала в конверт і поїхала на зустріч.
У кафе вони стояли біля вікна. Без привітання. Без замовлення.
– Тут усе, – сказала Катерина і поклала конверт на стіл.
Жінка торкнулася його пальцями.
– Це не подяка, – відрізала Катерина. – Це щоб ви більше не підходили до моїх дітей.
– Він підходив до обох, – сказала жінка.
Катерина різко відсунула стілець і пішла. Конверт лишився між ними, як цеглина.
Після цього вдома стало тихіше, ніж після похорону.
Син перестав казати "тато". Говорив: "він". Донька поскладала спільні фото в коробку з-під взуття і засунула під ліжко. Коли в школі попросили сімейне дерево, вона сказала, що загубила завдання.
Катерина на могилу не ходила.
На першу річницю син поклав на стіл поминальні цукерки. Вона одним рухом змахнула їх у смітник.
– У нас немає кого поминати, – сказала вона.
Донька заплакала. Син стиснув щелепи і вийшов із кухні.
За тиждень він повернувся пізно. Поклав перед матір'ю маленький букет.
– Я був там, – сказав він.
– Я забороняла.
– Ти не командуєш цвинтарем.
Вона схопила букет, відчинила вікно і викинула надвір.
Донька закричала.
Син дивився на матір так, ніби вперше побачив чужу.
Потім зібрав речі й переїхав у гуртожиток, хоч до інституту можна було їздити з дому. На прощання зняв з вішалки батькову куртку.
– Залиш, – сказала Катерина.
– Ні.
– Це наша річ.
– Його, – сказав син і зачинив двері.
У квартирі лишилися двоє: Катерина і донька, яка більше не питала, коли вони підуть до тата на могилу.
Одного вечора Катерина дістала з шухляди старе сімейне фото. Те саме: він, вона, син, маленька донька на руках. Подивилася на його усмішку. Розірвала навпіл. Потім ще раз. І ще.
Клапті зсипала в пакет і винесла до смітника.
На дні лишилося тільки його обличчя.
Вона зім'яла його в кулаці й кинула зверху.
