Він подивився на мене очима своїми блискучими, а у мене аж серце завмерло. Зіна запитує, чого це я плачу, а я відповісти не можу

Та квартирка мені відразу сподобалася. Маленька, чистенька, меблі всюди. Килим на стіні, чайничок підкопчений на плиті, холодильник старий на кухні. Ще й радіо в залі висіло. Стареньке радіо, звідки «Маяк» віщав. Тепло так віщав. З потріскуванням, з шипінням легким, з піснями старими. Телевізора ось тільки не було, та я й не турбувався.

Прийду додому після роботи, радіо голосніше включу, на кухні чайник на вогонь поставлю. Потім наллю окропу в чашку, вдихну пар ароматний і стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базікає, а я на вулицю дивлюся. На небо темно-синє, бліді і розмиті зірки, на місяць щербатий. І мовчу. З ким мені розмовляти? Один я в цій квартирі жив. Так і жив, поки з сусідом новим не познайомився. Олексієм його звали. Хороший хлопчина.

Я тоді з роботи повернувся пізно дуже. Весь день за верстатом, аж спину ломило і ноги ватяними були. Заходжу на кухню, а там він сидить, Олексій. Сидить і дивиться на мене. Я спочатку обуритися хотів, та ременем прикласти, а він як подивиться очима своїми блискучими, так я і опустив руку. Чайник на вогонь поставив та сів. Я на нього дивлюся, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.

Налив я собі чаю, печиво з пакета дістав і на стіл поклав. Олексій аж шию витягнув, як побачив солодощі. Я йому одне печиво простягнув, а він понюхав, ввічливо відвернувся і сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізналися, що у світі діється, а потім я спати пішов. Олексій на кухні залишився, радіо слухати. Тільки вранці втік кудись. У справах, напевно, своїх. Мене завод чекав і верстат вірний, а чим він зайнятий, я і не знав. Він тільки ввечері повернувся, коли я додому прийшов і на стіл сумку з магазину поставив. А там таранька сушена, бідон з пивом холодним і печиво вівсяне. Так і почали разом жити. Я і Олексій.

Прийду я додому, пиво з бідона наллю, тараньку почищу і сиджу з Олексієм балакаю. Він не пив, куди йому. Слухав тільки і мовчав. Тільки іноді, коли я занадто вже розпалювався, приймався по кухні ходити. Туди сюди. Походить, заспокоїться і знову за стіл. Сяде і дивиться очима своїми блискучими. Слухає. А мені добре. Поговорив, виплеснув всю гидоту з себе і на душі легко відразу. Олексій знав про це, тому й мовчав.

А ще він радіо слухати любив. Особливо пісні старі. Інший раз прийду я з роботи, а Олексія на кухні немає. Включу радіо, тільки чайник на вогонь поставлю, повернусь, а Олексій вже тут. Слухає, сидить і очима своїми дивиться, блискучими. І добре йому, та й мені теж. Поїмо, радіо послухаємо і до пізньої ночі говоримо Про все я йому розповідав. Що на заводі нового, яке залізо привезли, як Васильович ледь п’яним не попався. Та й про минуле життя своє теж розповідав. Олексій уважно слухав. Мовчав, очима блищав і слухав. Хороший хлопець. Особливо любив слухати про те, як я служив.

Ох, про все я йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь в полон не взяли, як танки горіли, розповідав. Про кашу гарячу говорив, про контузію свою. А Олексій слухав. Розумний він був. Не всякий мовчанням розмову підтримати зможе, а Олексій міг. Розповідаю я йому про друзів своїх, товаришів, сльозу скупу витирав, а він подивиться так жалісливо, до руки доторкнеться і відразу легше стає. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене любив. Не любив тільки, коли я п’яний додому приходив. Подивиться осудливо і відвертається. Навіть радіо йому нецікавим ставало.

Напився я одного разу з мужиками, а коли додому прийшов, то Олексій, мене побачивши, відразу в кімнаті сховався. Соромно мені стало, що горілкою минуле своє заливаю, а не з ним ділюся, як раніше. Прибрав пляшку в холодильник, радіо включив і цигаркою диміти почав. Сумно мені стало, а коли сумно було, Олексій завжди приходив. Навіть якщо ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поруч, до руки доторкнувся і дивиться, мовчить. Ну я і почав йому на життя жалітися, димом гірким попутно закушуючи. Потім зрозумів, що чого жалітися? Квартирка є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і мовчить поруч. Ех! Викинув я тоді все пальне з дому. Тільки пиво холодне з таранькою собі і дозволяв. Та й Олексій проти не був. Сяде, понюхає рибку і мовчить, мене слухає, поки спати не піду. Я знав, що він ще довго на кухні сидів, коли я сни бачив.

А одного разу він пропав. Тиждень вдома не з’являвся. Сумно мені стало, самотньо без Олексія. Звик вже до розмов наших на кухні за північ. Радіо включав, пляшками гримів, але Олексій так і не з’являвся. Смикнув мене тоді чорт в магазин піти. За пляшкою. Сумно було. Але Зіна, продавчиня, руки в боки вперлася і головою хитає. Так і не продала пляшку, зате пиріжків дала. З картоплею. А через три дні додому до мене прийшла. Рум’яна, усміхнена, добра. Борщу зварила, ще пиріжків напекла, поговорила зі мною трохи і втекла. Облік у них був тоді. Сказала, що завтра прийде провідати.

Коли вона пішла, я раптом зрозумів, як мені не вистачало доброти. Раніше як, Олексій мене підбадьорював, слухав, пити не дозволяв, та вечори прикрашав, а тут я один залишився. Але Зіна напевно помітила щось в очах моїх, коли я того вечора в магазин приперся. Ось і дала пиріжків, а потім і в гості прийшла. Хороша жінка. Читати любить. Вона часто до мене ходити почала. Просто так. Прийде, вечерю зготує, бесідою займе. Я їй про службу, а вона мені про Анжелік і королів французьких. Я про минуле, а вона про майбутнє. Давно у мене вдома сміх не звучав. Добрий такий, щирий.

Через місяць десь я Зіну в кіно запросив. Ох і хвилювався. Навіть сорочку білу праскою спалив, поки порядки наводив. Добре, що ще одна в шафі була. Давно я до людей не вибирався. Мужики не беруться до уваги. Я їх і так кожен день на заводі бачив. А тут суспільство, культура і … Зіна. Красива, як дівоньки з казки. Кіно дивилися з нею, по парку гуляли, морозиво в стаканчиках їли і газовану воду солодку пили. Весело було. Звик я до неї, як до Олексія.

Знав, що коли додому з роботи повернуся, вона біля плити стояти буде. А в кімнаті радіо говорить. Тихо так, затишно. Звик я до Зіни. Так звик, що боятися почав. Раптом, як Олексій втече. І залишуся я знову один. Набрався тоді сміливості, підійшов до неї і заміж покликав. Вона від подиву аж ополоник впустила, а потім заплакала. І погодилася. Відсвяткували ми з нею весілля. Скромне, невелике, з найближчими. Тільки у мене-то близьких не було. Олексій зник, та й Зіна б не зрозуміла такого друга. Все одно сумно було. Олексій б напевно порадів. Порадів, що життя моє змінилося. Серйозно змінилося.

Через рік я майстром став на заводі, а ще через два місяці Ліза народилася. Дочку нашу. Шумно відразу стало в квартирці, весело. І зрозумів я, чого не вистачало. Життя не вистачало, близьких поруч, друзів. Тих, хто врятував би мене від самотності, як Олексій свого часу.

Через два роки, коли я сидів на дивані і дивився новини, на кухні крик піднявся. Вбіг я тоді і бачу, що Зіна моя на стільці стоїть і в руках ополоник тримає, а на столі сидить настовбурчений горобець. Старенький, пом’ятий. Як подивився на мене очима своїми блискучими, а у мене аж серце завмерло. Зіна запитує, чого це я плачу, а я відповісти не можу. Тільки на птицю дивлюся. Кажу їй — Олексій це. Олексій повернувся. Старий друг.

Мій Олексій …

Вам хотілося б мати такого друга, як Олексій?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: