Він помер за тиждень до шістдесятиріччя, і вже через два дні після похорону до мене в двері постукали.
Мене звали Наталка. Мені було двадцять, коли я вперше побачила Сергія.
Я тоді працювала адміністратором у ресторані. Він зайшов у гарному костюмі, спокійний, впевнений. Я проводила його до столика і побажала приємного вечора. А він подивився на мене так, що я відчула щось нове.
Сергію було п'ятдесят два. Бізнесмен, розведений, із дорослою донькою від першого шлюбу. Він почав приходити до нас дедалі частіше. Спочатку на ділові обіди, потім просто так.
Одного вечора він взяв мій номер. Наступного дня запросив на вечерю.
Моя подруга Світлана тоді крутила пальцем біля скроні.
– Наталю, ну він же старший за тебе майже втричі. Тобі не дивно?
– Ой, ти нічого не розумієш. Він неймовірний. Розумний, підтягнутий, і вік мені взагалі не заважає, – відповіла я.
Я справді так думала. Він умів слухати, умів говорити, умів робити так, щоб поруч із ним я почувалася потрібною.
За кілька місяців він зробив мені пропозицію. Ми зіграли весілля і переїхали до його квартири.
Все було добре. Бізнес у нього пішов угору, він купив ділянку за містом, планував будувати дачу. Я думала, що все тільки починається.
Але була одна річ, яка його постійно гризла. Донька від першого шлюбу, Оксана, не хотіла його знати. На весілля не прийшла, на хрестини онука не запросила. Він телефонував їй, вітав, надсилав гроші. У відповідь – мовчання.
– Мені так боляче. Це ж моя єдина дочка. Я все для неї готовий зробити. А вона просто викреслила мене, – казав він мені якось увечері, дивлячись у вікно.
Я не знала, що відповісти. Бо знала, що за цим болем стоїть її мати, яка роками налаштовувала дитину проти нього.
Від того горя Сергій почав випивати. Щовечора потроху, але регулярно. Я намагалася відволікти його, сварилась, просила. Не дуже допомагало.
А потім я дізналася, що вагітна. І все змінилося.
– Сергію, у нас буде дитина, – сказала я йому того вечора прямо за вечерею.
Він поставив чарку на стіл. Більше того вечора не пив. Підійшов до мене, обійняв і довго мовчав.
Народилася Соня. Сергій розквітнув. Він купував фрукти, вітаміни, водив мене гуляти. Старша дочка знову відмовилась приїхати познайомитися з сестрою. Але тепер він уже не так глибоко це переживав.
Сім років минуло швидко. Соня пішла до школи. Я вийшла на роботу, просувалась кар'єрою. Сергій розвивав бізнес, але здоров'я вже давало збої. Тиск, важка голова, постійна втома.
Одного вечора він прийшов додому раніше, ніж звичайно.
– Голова важка, – сказав він і ліг на диван.
Я дала йому таблетку. Вночі його не стало.
На похорони прийшли партнери, друзі, родичі. Марина з Оксаною не прийшли. Ні на прощання, ні на поминки.
Зате через два дні після похорону в мої двері постукали.
На порозі стояла Марина.
– Я вже була у нотаріуса. Подала заяву на спадщину. Моя дочка отримає все, що їй належить, – заявила вона з порога, навіть не привітавшись.
– Земля ще не осіла, а ти вже ділити майно прийшла, – тихо відповіла я.
– А що, чекати, поки ти все розпродаси? Я витратила на Сергія найкращі роки. Своє не віддам.
Вони з Оксаною вимагали, щоб я з донькою забиралась із квартири. Хотіли ділити навпіл машину і дачну ділянку.
Коли Марина поїхала подивитися ділянку, то побачила там лише фундамент. Сергій так і не встиг побудувати дачу. Але й від цього вона відмовлятись не збиралась.
Поки вона займалась землею, я зателефонувала братові.
Тієї ночі БМВ із гаража зникла. Брат забрав її, розібрав і продав. Гроші віддав мені.
Виселити нас із квартири у Марини теж не вийшло. За законом я мала право там жити.
Вона пішла ні з чим. Забрала тільки частину землі від тієї недобудованої дачі.
Я залишилась із Сонею. Гроші від машини поклала в банк – на навчання доньки. Моя зарплата тримала нас на плаву, і ще частину бізнесу Сергій за життя переоформив на мене.
Ми впоралися.
Але я досі думаю про те, як Оксана так і не приїхала. Ні на хрестини онука, ні щоб познайомитися з сестрою, ні попрощатися з батьком.
Скажіть мені, а як ви гадаєте: дитина має право так поводитися з батьком через те, що мати її так навчила, чи це вже її власний вибір?
