Вирішила, в місцевій газеті розмістила оголошення «Кому потрібна бабуся, телефонуйте» і телефон

Я вже давно належала тільки собі і котові, а одного разу відчула легку ностальгію за роботою з дітьми, можливо, це було просте бажання бути потрібною. Вирішила, в місцевій газеті розмістила оголошення «Кому потрібна бабуся, телефонуйте» і телефон. Думала друкувати не будуть, але купивши черговий номер, побачила свій текст. Першим подзвонив чоловік:

– Доброго дня. Я за оголошенням … Вам дідусь, бува, не потрібен? А якось, навіть пройтися, свіжим повітрям подихати немає з ким.

– Пропозиція цікава, але боюся, я не підійду для спільних прогулянок. Вибачте.

Захихотіла і відключила мобільний.

Потім довго ніхто не дзвонив і тижнів за два, коли я майже забула про своє дивацтво пролунав дзвінок.

– Я напевно пізно? У газеті ваш номер вказаний, написано …

– Я слухаю!

– Мене звуть Мар’яна. У мене син … Нам, мені і Сашкові, потрібна бабуся, а у нас немає, а хотілося б …

– Мар’яна, мене звуть Маргарита Матвіївна. Думаю, розмовляти потрібно при зустрічі. Як ви вважаєте!?

– Так, звісно Але де?

– Можемо зустрітися в парку або кав’ярні.

– Напевно, в парку краще.

Я була готова до будь-якого повороту подій, але те, що я побачила, мене вразило. Серед білого дня до мене підійшла молода, розмальована жінка, без смаку одягнена з коляскою, в якій сидів хлопчик, років п’яти. Він погано говорив, не міг ходити, було незрозуміло, чи розумів він мову.

– Що з дитиною?

– Інвалід.

– Це я бачу. Що кажуть лікарі?

– Нічого особливого. Кажуть, що треба здати, вилікувати неможливо.

– Які молодці! Ну а ти?!

– А що я можу, я навіть не медсестра?!

І вона залилася сльозами. Фарба полилася темними струмками, ніс захлюпало і ми замовкли. Хлопчик подивився на матір, на мене, хитнув головою і почав показувати пальцем на голуба, який приземлився біля коляски.

– Гулі, гулі … Сказала я

– Гулі …

Повторив Саша.

Мар’яна проревіла, заспокоїлася і почала підтирати розмазану туш, дивлячись в дзеркало.

– Батько дитини де?

– Він з нами не живе, та й не жили ми, так, зустрічалися. Коли завагітніла, сказала і він зник, змінивши номер.

– А мати з батьком?

– Мене біля міжміської траси знайшли.

– З дитбудинку значить!?

– Угу. З дитбудинку. Коли виросла, пішла шукати місце під сонцем. Сонця досить, а місця немає. Влаштовувалася швачкою в ательє, вигнали та й платили мало. Санітаркою теж не солодко, продавцем – треба хватку мати, а я тільки вироби з паперу робити вмію, ну ще з бісеру плести.

– Ну так! Не густо. У тебе кола під очима, зайдемо в кафе, вмиєшся. Візьмемо що-небудь.

Ми увійшли в кафе, замовили морозиво і сіли за столик. Без зайвих балачок, з’їли порцію в піднесеному настрої, домовившись зателефонувати ще одна одній.

Перші місяці спілкування проходили поза домом: в цирку, шашличних, на дитячих майданчиках; навіть до церкви ходили кілька разів. Потім, я почала запрошувати Мар’яну з Сашком до себе. Саша міг повзати і грати. Мар’яна хвилювала мене більше. Вона була лубком комплексів: невпевненість в собі, боязнь майбутнього, нервозність і залежність від чужої думки … Навіть з дрібним вибором вона не могла визначитися.

Жила в орендованій кімнаті на краю міста у місцевої жительки, яка буйною вдачею давно вже розігнала всіх, хто міг за квартиру платити за ринковою ціною. Господині квартири нічого не вартувало з’їсти чужі продукти, взяти з квартирантки понад звичайну плату за ремонт крана або плити, змінити замок і з’явитися в гості пізно. Коли нападає лють, вона викидає квартирантку за поріг і тій потрібно було терміново шукати місце для ночівлі. Зазвичай цим місцем був під’їзд, на наступний день життя входило у звичне русло.

Мар’яна платила мало, але ця сума, становила половину її місячної платні. Друга залишалася на прожиття. При такому розкладі у цієї дівчинки, крім боргів, нічого свого не могло з’явитися.

Одного разу я вирішила, що дівчинку треба вчити: доглядати за собою, прати речі, мити підлогу, вибирати засоби гігієни та одяг; коротше кажучи, вчити жити. На відстані цього не зробиш, тому постало питання про переїзд до мене. Рішення далося нелегко, я навіть Персика питала, чи потягнемо ми все це. Персик сказав: «Мяу». А що!? Я ще хоч куди, Саша не вередує, дасть Бог, впораємося.

У власниці квартири мало не випали обидва ока, коли я приїхала на таксі забирати їх. Це був єдиний день, в який вона готова була воювати за квартирантку. Дорожня сумочка з речами Сашка висіла у мене на плечі, а речі Мар’яни, які помістилися в два пакети, бовталися на ручках коляски.

Сказати, що ми жили важко, це не сказати нічого. Мар’яна була недотепою. Був потрібен такт і терпіння, щоб навчити її робити все легко і швидко. Не раз я подумки згадувала власницю її квартири і, голосно видихнувши, мовчки, посміхалася. Через два місяці війни з недоліками Мар’яни була здобута деяка перемога. Дівчинка без нагадувань приймала душ, прала і прасувала речі, мила посуд, могла приготувати макарони і яєчню, макіяж став не таким помітним і волосся наводилося в порядок відразу після сну.

Хотілося більшого, але Саші, теж, був потрібен час. Йому влаштовували зарядку і контрастний душ, ароматерапію і сонячні ванни; водили тримаючи за руки по нагрітій гальці; робили масаж, змушували стрибати на маленькому батуті, притримуючи його. А вечорами, коли він дивився добірку кращих радянських мультфільмів, ми вчилися: я терпінню, Мар’яна кухонним премудростям. Коли по кухарській справі можна було ставити залік, Мар’яну взяли помічником кухаря.

Поки вона була на роботі, ми з Сашею читали казки, годували птахів, здійснювали покупки і гралися: збирали намиста з намистин, будували фортецю, малювали чоловічків на картоні і вирізали, ліпили з пластиліну кораблі, клеїли з паперу вітрильники і зав’язували на мотузочці вузли, влаштовували театр тіней і їли всяку смакоту, радіючи досягненням.

Звичайно, Мар’яна втомлювалася, але ми не здавалися. Сашу звозили на прийом до костоправа. Той похитав головою, сказавши, що дитина маленька і може не витримати болючої процедури. Ми з Мар’яною притримували Сашка і молилися, лікар від нервового напруження покривався потом, дитина плакала. І все ж, через п’ять сеансів хребці шийного і грудного відділів були поставлені на місце. Сашка пішов.

Ця обставина відразу ж виявила майже повну відсутність інстинкту самозбереження, він добирався до розеток, плити, чайника, ліз в холодильник і намагався дістати побутову хімію. У вихідні ми відвідували кафе, гуляли по набережній, каталися на каруселі або ходили в цирк. Вечорами по буднях, поки хлопчик був зайнятий викладанням геометричних фігур, вчилися в’язати: я – орнаменти декількома квітами, Мар’яна прості речі панчішної в’язкою. Працюючи спицями, ми розмовляли про здоров’я, про професії та плани на життя, про чоловіків і виховання дітей.

Одного разу у Саші заболів живіт і він почав кататися по підлозі і кричати. Температура підскочила до 39 і я подзвонила у швидку. Дитину з мамою забрали. З приймального покою Сашко швидко потрапив на операційний стіл, де йому видалили апендикс. Операція пройшла нормально і я прийшла з передачками, підтримувати бойовий дух в молодому поколінні. А через кілька днів Саша, раптом, вимовив: «Бабуся, звари борщик. Тут зовсім готувати не вміють». Ми з Мар’яною переглянулися і тихо заплакали.

Тепер, Мар’яна працює кухарем у ресторані. Саша вчиться в школі з математичним ухилом і займається східними єдиноборствами. А я прогулююся з Душечкою, щеням такси, якого мені подарував на день народження внук.

Ви б пішли на такий вчинок, як Маргарита Матвіївна? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector