Як тільки я завагітніла, то мій Орест огорнув мене всебічною любов’ю та турботою. Я пішла в декретну відпустку, тому все, що мене хвилювало – це їсти багато вітамінів і відвідувати лікаря тоді, коли це було потрібно.
Думка про пологи мене не дуже лякала. Тішила себе гарною спадковістю. Моя мама народила мене за 2 години. Вона дуже сміялася, коли розповідала, що жінки з усього пологового будинку заздрили такому рекорду.
Шкода, що моя матуся вже на небі. Так бракує її порад, її лагідної усмішки. Вона була б ідеальною бабусею.
Після її смерті мені спершу було нестерпно жити наодинці у порожній квартирі. Не допомагало навіть те, що я в тому домі прожила все своє життя, це те місце, куди мої батьки принесли мене з пологового будинку, та без мами усе здавалося чужим. Яке щастя, що невдовзі я зустріла Ореста, який врятував мене від самотності.
Вкотре я поспішала на огляд до лікаря.
– Осінь цьогоріч така холодна, – думала я, занурюючи шию в теплий шарф.
Я побачила, що Олена Іванівна, моя сусідка, знову сидить на лавці. Та ще й в такий холод. Невже її знову рідний син вигнав з квартири на цілісінький день?
– Добрий день, Олено Іванівно!
– Ой, Соломійко! Це ти! Як тобі личить вагітність! Дуже рада тебе бачити, – казала бабуся, намагаючись приховати свої сльози.
Коли я взяла її за руку, то зрозуміла, що жінка сидить тут вже дуже довго. Від холоду вона не могла вже з губами ворушити.
– Олено Іванівно, а чому б вам не познайомитися з моїм папугою? Він так не любить залишатися вдома сам, а я маю йти на плановий огляд. Може, б ви мене виручили і посиділи з ним, а я вас смачним чаєм пригощу, – запропонувала я.
Довго довелося вмовляти жінку, але врешті-решт вона зітхнула і пошкандибала за мною до під’їзду.
– Яка у тебе гарна пташка, така розумна, – не могла натішитися моїм Аркадієм бабуся.
– Сподіваюся, ви потоваришуєте! Якщо захочете подивитися телевізор – не соромтеся, вмикайте будь-коли.
Дорогою до клініки я намагалася зрозуміти, що трапилося з її Дмитром. Я пам’ятаю, що він був нормальним хлопцем, одружився навіть. А потім його ніби якийсь ґедзь вкусив: почав пиячити, сумнівну компанію додому приводити. А його Ірина – жінка смілива, тож терпіти цього довго не стала – вигнала на вулицю непутящого чоловіка. Він довго не думав – впав матері на хвіст.
Олена Іванівна жінка лагідна, тож єдиному синові й перечити навіть не сміє. Вона народила його в пізньому віці та ще й виховувала тільки власними силами, от і виріс Дмитро невдячним і розбещеним. Про його ледачість взагалі легенди ходять. Живе ж то дорослий чолов’яга на пенсію своєї матері. Ще й тішиться, що мама все життя важко гарувала на кондитерській фабриці, бо тепер, бачте, багато грошей держава їй виплачує.
Після огляду зателефонувала своєму Оресту і розповіла йому історію нашої сусідки:
– Ми ж їй якось допоможемо, правда?
– Я щось придумаю, – обнадійливо відповідав чоловік.
І таки дотримав своєї обіцянки. Виявилося, що квартира бабусі записана тільки на неї, бо її любому Дмитру дісталося помешкання, з якого його вигнала грізна дружина.
Орест запропонував Олені Іванівні продати ту квартиру, а натомість купити їй будиночок за містом із садом та городом, про який вона вже давно мріє.
Вона трохи подумала, а тоді погодилася:
– Не можу ж я на вулиці жити. Зима наближається – так і до тієї лавки примерзнути можна. Але як же я так швидко і речі перевезу, і будинок підшукаю?
– Я вам в усьому допоможу, – запевнив її мій чоловік.
Його колега якраз продавав свій будинок за містом, то зробив Оресту ще й гарну знижку на житло. Мій коханий має власну компанію по швидких перевезеннях, тож з речами бабусі ніяких проблем не було: дочекалися, поки Дмитро піде за черговою пляшкою, зібрали все за годину часу, а замки змінили. Покупці на квартиру в гарному районі дуже швидко знайшлися.
Треба було бачити обличчя сина бабусі Олени, коли той намагався відкрити двері, а не зміг. Розповіли йому тоді сусіди, що мати продала свою квартиру і поїхала кудись у невідомому напрямку.
Він ще довго кричав під вікнами, намагаючись з’ясувати адресу старенької – та все дарма. Довелося йому взятися за розум, кинути пити і повертатися до жінки, яка точно знатиме, як привчити чоловіка до дисципліни і порядку.
Невдовзі я народила донечку, і ми втрьох приїхали до бабусі Олени в гості. Вона вихвалялася перед сусідами, мовляв, її діти з онучкою навідалися. Ніхто, мабуть, і не знає, що ми їй нерідні. Та й ми самі так не вважаємо.
Нарешті Олена Іванівна зажила щасливим і спокійним життям. Щоправда, завжди питала нас про свого синочка, цікавилася його життям. Але тут нічого не вдієш: любов матері – це те, що ніколи не минає.
Чи допомогли б ви бабусі?
Чи правильно вона вчинила з квартирою?
