Одеса. Це був один з останніх теплих літніх вечорів. Робочий день добігав до кінця. Де-не-де було чути сміх, звуки трамваю і як вітер плавно колише листя. Перехожі насолоджувались заходом сонця на березі моря, пили каву, розмовляли та просто відпочивали.
Усі крім Людмили. Людмилою Михайлівною вона була лише для начальника. Але на своїй роботі вона не була поважною людиною. І ставилися до неї не найкраще.
Жінка працювала мийницею посуду в популярному ресторані. Роботи завжди було вдосталь. Найбільше Людмила не любила, обід та вечір. Коли в закладі усі місця були зайняті. Тоді вона працювала зі всіх сил. Та і працювала практично без вихідних.
У жінки не було іншого виходу. Вдома чекали маленькі діти, яких потрібно було годувати. Чоловік залишив її. Разом з першою дитиною вони ледве давали собі раду. Та коли чоловік почув, що Людмила завагітніла вдруге – не витримав і пішов.
Після розлучення він виплачував аліменти, яких вистачало лише на оплату житла для дітей. Про гідну роботу Людмила могла хіба що мріяти. Без жодного досвіду її взяли хіба що мийницею, тому вона мусила багато працювати.
Складність роботи полягала у тому, що інколи посуду було настільки багато, що жінка в кінці дня ледве йшла додому. Провести 12 годин на ногах не кожному під силу. Та навіть тієї зарплати було не достатньо. Людмилі не вистачало навіть на продукти. Жінка знайшла інший вихід.
В кінці дня жінка також прибирала на кухні. Повсюди були камери, тому вона не могла напряму взяти продукти. Людмила збирала з тарілок залишки страв та все, що було на поверхнях і не викидувала, а клала в пакет. Коли поверталася додому, зустрічала голодних дітей, які знали, що мама принесла їм нові смаколики. ЇЇ діти з вже з дитинства добре знали смак дорогих морепродуктів, трюфелів та все, що люблять їсти заможні люди.
Та одного вечора дії жінки помітив власник ресторану. Він затримався, щоб перевірити чи все працює і чи достатньо чисто. Зранку він отримав повідомлення, що на днях потрібно чекати перевірку. І мимоволі став свідком такої картини: жінка знову перебирала їжу та сортувала, що у смітник, а що забере додому. Він підійшов до неї й спитав:
– Добрий вечір, Людмило Михайлівно!
– Добрий вечір, Ігорю Петровичу, я вас не помітила.
– А що це тут у вас?
– Виконую свої обов’язки. З недавньої пори я додатково прибираю на кухні. Ми все це узгодили з шеф-кухарем.
– Я в курсі, але мене більше цікавить, що ви поклали у той пакет?
Людмила одразу почервоніла та не знала куди діти очі, щоб не перетнутися поглядом з власником.
– Ці рештки ви берете собі?
– Пане, Ігорю, розумієте. Я не для себе, я для дітей. Стараюся для них зі всіх сил. На повноцінне харчування грошей не вистачає, а я хочу, щоб вони були здоровими, – крізь сльози промовила Людмила.
Між ними повисла мовчанка. Ігорю було важко повірити в те, що досі є сім’ї, яким бракує на їжу.
– Я попрошу вас закінчити це. Будь ласка, як все тут приберете підійдете до моєї машини. Треба обговорити з вами важливі речі.
Жінка не знала, що її чекає далі: не виплатять зарплату чи остаточно звільнять. Вона перевдягнулась, помила руки й пішла до машини.
– Сідайте, Людмило. – чемно сказав власник.
– Дякую! То про що буде розмова, Ігорю Петровичу? – не знаходила собі місця жінка.
– Я хочу, щоб ви показали мені своє житло і дітей.
– Але навіщо це вам?
– Прагну переконатися, що ви сказали мені правду.
Вони під’їхали до старого будинку у бідному районі. Там навіть не було машин, а стан деяких будинків був у аварійному стані.
– Ви так далеко живете, як ви щодня добираєтесь на роботу?
– Автобусом, встаю раніше, от і все.
– Це жахливо.
Вони піднялися до дверей квартири. Людмила відчинила двері, а їй на руки кинулися діти. Але коли вони побачили, що з нею два великих чоловіки, то злякалися і втекли до кімнати.
– Діти, не тікайте. Ми разом працюємо, Ігор Петрович ваш друг.
Чоловік дійсно оглянув житло і знову помітив старі пакети із їжею.
– Людмило Миколаївно. Чому ви не сказали раніше? Я буду платити вам в кілька разів більше, так жити не можна. Вам має вистачати на життя, а тим більше на забезпечення дітей. Я б дуже хотів вам допомогти. Давайте, якщо у вас виникатимуть якісь проблеми, ви одразу будете мені дзвонити? Дітей можемо на гуртки записати, щоб так сильно не сумували, поки ви на роботі. Що скажете?
– Ну що ви, не потрібно. Ви вже і так багато зробили!
– Більше нічого не хочу чути. Якщо всі мої працівники задоволені роботою, тоді і я задоволений. Справа не в грошах, а в тому, щоб ваші діти мали достойне життя.
Відтоді Людмилі стало легше. Вона частіше гуляла з дітьми в парку. Інколи могла зводити їх у кафе. А одного вечора Ігор Петрович запросив її з дітьми у його ресторан. Вони тоді гарно провели час. Відтоді Людмила дуже вдячна своєму начальнику, за те, що допоміг змінити їхнє життя на краще.
Як би ви відреагували на місці Ігоря Петровича, на дії посудомийниці? Як би могло скластися її життя по-іншому?
