Зовсім нещодавно ми з чоловіком святкували річницю шлюбу. Нашій сім’ї вже три роки. Увесь цей час ми жили непогано. Якщо прибрати невеличкі сварки, то майже душа в душу. Жили ми у квартирі мого коханого. Самі. Однак одного дня до нас завітала його матір.
Я була дуже здивована, коли посеред ночі почула стук у двері. Ніхто о такій порі не ходить в гості. Це я так думала, доки мій сонний чоловік не пригадав, що до нас мала приїхати свекруха. На порозі і справді стояла його матінка. З великими сумками. Ні, у них були не гостинці для нас, а всі речі. Я була шокована, але виду не подавала. Пішла на кухню, заварила їй чаю. І ми почали обговорювати те, що відбувалося.
Жінка розповіла, що сильно посварилася з власним чоловіком.
Зрештою, я і не здивувалася. У свекрухи складний характер. З нею важко вживатися. А свекор не нехтував можливістю випити. А про те, яким він ставав після того, навіть говорити не хочеться. Так вони терпіли одне одного сорок з гаком років. Доки тієї ночі свекруха не переїхала до нас, бо подала на розлучення. А більше їй іти було нікуди.
Мене такі новини не втішили. Квартирка у нас маленька. Самим часом тісно. А тут ще й нова співмешканка з’явилася. Я ж, до слова, ще й вагітною була. Тому скоро ще одного прописувати будемо. Довго думали. Говорили. І вирішили, що до пологів усе залишимо, як є.
Свекруха в наш побут та особисте життя не сильно втручалася. Вона спала у вітальні, вечорами дивилася свої серіали й інколи допомагала мені господарювати.
Термін у мене був ще доволі малий, тому я продовжувала ходити на роботу. А опісля, не поспішаючи додому, де мене чекала свекруха, я гуляла містом. Потім погода погіршилася і такі прогулянки припинилися.
Що змінилося з появою ще одного співмешканця? Ми з чоловіком втратили приватність. Ми більше не могли розмовляти на будь-які теми та займатися, чим заманеться, бо квартира тепер мала вуха.
Мій чоловік тільки тішиться, що мати нарешті пішла від того п’янчуги. Тому заплющує очі на всі незручності. А я ж не сліпа. Я помічаю все. До того ж через вагітність я постійно роздратована. Настільки, що й власну матір не взяла б до нас надовго.
Якось за вечерею я мимоволі запитала свекру, як їй у нас. Чи не сумує за домом? А за чоловіком? Не скучає за рідними стінами?
– Ні, зовсім ні за чим не сумую. А з вами мені добре живеться. Скоро внучка бавити буду. І мені не сумно і вам легше.
Я тоді тільки кивнула головою. А потім, коли ми з чоловіком залишилися наодинці, запитала, чи розуміє він, що нам усім буде аж занадто тісто у маленькій квартирці.
– Не хочеш якось вирішити ситуацію?- я почала тиснути на нього.
– Знаєш, взагалі квартира, у якій ми з тобою живемо, належить як мені, так і батькам. По документах. Рідні просто віддали мені це житло, щоб нам з тобою комфортніше було. А так, вона геть не наша. Вона спільна. Я, звичайно, сам тут ремонт робив і меблі купував, але моя мама також власниця цієї оселі. Тому вона має право тут жити.
Буду щира, я про це досі ніколи не чула. Чоловік не розповідав мені, кому належала квартира, тож я думала, що ми її законні власники. А тут он як… Тобто свекруха могла взагалі у будь-яку мить сюди переїхати. Це вона ще над нами змилувалася і дозволила досі пожити самим.
Зараз я вже на поважному терміні. Скоро у декрет. Працювати більше не можу, тож доведеться в дома сидіти. Зі свекрухою. Цілими днями. Такі перспективи мене скоріш лякають. А найстрашніше те, що після народження немовляти я ще три роки буду з нею няньчитися… І це все на очах у чоловікової матері. Ой лихо.
Тепер у неї, до речі, нове хобі. Вона щодня і кроку мені ступити не дає, постійно ходить хвостиком і історії зі своєї молодості розповідає. Я рада їх слухати, але раз на тиждень, а не цілими днями. Голова уже пухне від них.
Отож я визнаю, що зовсім не хочу жити зі свекрухою під одним дахом. Чи є у мене вибір? Ні. Ніякого. Хіба що свекра з нею помирю. Але це навіть звучить нереально. А по-іншому навіть не знаю.
У мене вже відчуття, що краще не буде ніколи. Може, це через вагітність, а може й справді так є. Як я хочу повернути собі свободу…
Як гадаєте, чи роздуває невістка драму з нічого?
Або ж і справді ситуація настільки критична?
Що б Ви могли їй порадити?
