– Домашній телефон у неї не працює вже давно. Вона його відключила. Жаліється, що дитина спить і дзвінки тільки заважатимуть, – з таким обуренням про власну доньку нам розповідає шістдесятирічна Марія Іванівна.- А тепер навіть з мобільного до неї не додзвонишся. Вона не відповідає. Хоч бери і за кожною дрібницею їдь до неї, бо ніяк не видзвониш.
– І часто набираєш її?
– Разів 15 за пів дня можу набрати й вона жодного разу не відповість. Дзвоню-дзвоню, а з того боку глухо, як у танку. Я розізлилася. Вигнала чоловіка в гараж машину заводити. Я не горда. Я й приїхати можу. Так розхвилювалася, що тиск піднявся. Думала, швидку викликатиму. А донька б так і не дізналася, що зі мною щось не так. А звідки? Їй же не додзвонишся. Ну буває, що не встиг добігти до телефону чи не помітив, як хтось дзвонив. Але щоб 15 викликів! Це занадто.
Марія Іванівна переконана, що донька не відповідає на її дзвінки навмисно. Але за які такі заслуги? Що вона їй поганого зробила?
– Та ж кажуть, що молодь зараз у телефонах постійно. А моя закине його кудись і поминай, як звали. Думаєте, що я така наївна? Мене вона не обдурить.
Дочка жінки вже давно не входить до числа молоді. Ясна річ, що для мами вона завжди залишатиметься дитям, але в Галини вже давно є власна сім’я й материного виховання вона більше не потребує. Їй тридцять три, є чоловік та дитина. Живе окремо від батьків. У самій столиці. Там і ритм життя інший, аніж у рідному селі.
Зараз жінка в декреті. Ніде не працює. За малям потрібен догляд. Сім’ю забезпечує тільки чоловік. Інколи він допомагає їй з малям і домом, але часто їздить у відрядження і дружина залишається сама.
– Я хвилююся, щоб з донькою та онукою нічого не трапилося. Проте вона не реагує на мої дзвінки. Хіба так важко піднести слухавку й сказати, що все гаразд? Я ж не просто так дзвоню по 15 разів.
У свою чергу донька зовсім не розуміє маминої настирливості. Про що ж там турбуватися? Якби щось трапилося, то жінка обов’язково набрала б неньку. Як користуватися мобільним, знає. Та й чоловік їде у відрядження всього на декілька днів. Дивитися за дитиною навчилася. Далеко від дому не гуляють. Майданчик просто біля під’їзду, а місцевий маркет за рогом. Проблем ніяких не виникає.
Та й сама вона дівчина відповідальна. На неї, як на матір, ще ніхто з рідних ніколи не жалівся.
– І за що тут переживати? – обурюється вона.
– Як це “за що”? Ти бачила, що у світі коїться? На біду багато не треба. Навіть у власному домі якась біда статися може.- перечить їй Марія Іванівна.
– Знаю я, що у світі коїться. А тобі раджу менше телевізор дивитися й вірити дурницям. Так тобі й жити спокійніше буде.
Донька ж упевнена, що її матері просто немає чим зайнятися, окрім як надзвонювати їй по сто разів на день. Вона вже на пенсії, інших дітей не має – от і бажання порозважатися з’являється. Жінка вважає, що достатньо й одного дзвінка на день, аби заспокоїти душу, а не цілих 15. Тому дівчина й уникає розмов з ненькою і радить тій знайти нове хобі.
Сприймати подібні заяви пані Марія не хоче. Хапається за серце й ображається на доньку. Бо кожен чує лише те, що хоче почути. Усе вищесказане старенька сприймає, як зневагу. І доводить власну правоту. Свариться з донькою, намагаючись змусити ту відповідати на кожен її дзвінок. Здавалося б, такі дурниці, а який розбрат у сім’ї вчинити можуть.
– Я – твоя матір. Ти мені зобов’язана!
– Я нічого тобі не зобов’язана. Хочу відповідаю на дзвінки, а хочу, то не відповідаю. Мій телефон – моя справа. Захочу з кимось поговорити, то сама наберу. Тебе це не стосується.
На чиїй стороні Ви?
Як часто спілкуєтеся з власними батьками?
Вважаєте, що хтось комусь і щось зобов’язаний у цій історії?
