Вона прийшла на наше новосілля і першим ділом запитала, чому у нас посудомийна машина.
Ми з Оленою дуже довго збирали на квартиру. Після весілля взяли однушку – на що грошей вистачило, те й взяли. Жили непогано, але коли народився третій син Павлик, стало зрозуміло: яблуку ніде впасти. Почали думати, де взяти гроші на щось більше.
Я набрав сміливості і поїхав до мами, Василини Михайлівни.
– Мамо, нам дійсно тісно. Нема куди навіть ліжечко поставити для малого.
– І чого ти від мене хочеш?
– Позич нам, будь ласка. Ми все повернемо до копійки.
– Ага, то ти з тією дівахою ще й гроші у мене будеш циганити? Ні, сину. Поки вона твоя жінка – ні гривні не дам. А раптом вона захоче розлучення і квартиру собі забере?
Я стояв і не знав, що сказати. Ми просили допомоги, а вона говорила про розлучення.
Мама не любила Олену з першого дня. Навіть коли діти народилися, казала, що онуки нагуляні. Що не буде байстрючат виховувати. Я намагався з нею говорити по-людськи.
– Але це моя дружина. Я сам її вибрав.
– Сину, хто, як не мама, знає краще! Напиши заяву на розлучення, поки не пізно.
А Олена тим часом тягнула трьох дітей, знайшла хорошу роботу, вдома було чисто, холодильник повний. Але мамі все одно було не те. Вона приходила і починала наводити свої порядки – з лайкою, з докорами, зі сльозами.
Зрештою допомогли батьки Олени і ще мій тато, Артур Романович, який жив у Німеччині. Завдяки цьому ми купили чотирикімнатну квартиру з парком і майданчиком поруч. Діти бігали від кімнати до кімнати і плескали в долоні від радості. Я вперше за довгий час видихнув.
На новосілля запросили всіх – і батьків Олени, і кумів, і маму теж.
Василина Михайлівна прийшла і відразу почала ходити по квартирі з таким виглядом, ніби перевіряє ринкових торговців.
– О, посудомийка. Сама рученятками не любить мити?
– Мамо, ну що ти починаєш.
– А це що? Робот-пилосос? Йой, люди добрі, вже й ганчірку в руки взяти не можна?
– Тихо, мамо. Не псуй людям свято.
Вона замовкла, але сіла за стіл із таким обличчям, наче їй щось болить.
А потім прийшов тато. З великими пакетами – солодощі, іграшки, одяг дітям. Олені подарував мультиварку. Діти повисли на ньому одразу.
І тут мама підвела голову.
– А що, цього зрадника покликали?
– Тобто? Це мій батько. Дідусь дітей.
– Такий дідусь, як я балерина! Він нас покинув, аліменти не платив, не приїжджав.
Я більше не зміг мовчати.
– Мамо, вони розлучилися, коли мені було вже дев'ятнадцять. Ти сама забороняла мені з ним спілкуватися. Я таємно йому дзвонив. Він купив мені машину, заплатив за весілля. А ти навіть на вінчання не прийшла. Тато дав нам двадцять тисяч доларів на цю квартиру. Де була ти? Ти хочеш, аби я був таким само нещасним, як і ти?
Мама встала. Мовчки. Ні з ким не попрощалася – і вийшла.
Решта вечора пройшла тихо і добре. Тато грався з онуками, хвалив Олену, сміявся. Під кінець сказав мені:
– Знаєш, сину, навіть найрідніші люди можуть робити боляче.
– Але за що вона так? Ні дітей не любить, ні Олену.
– Не знаю. Але ти щасливий. Маєш родину. Може, колись вона це зрозуміє.
Потім виявилося, що мама встигла обдзвонити всіх родичів і розповісти, що я її вигнав з новосілля і вибрав горе-батька замість неї. Хтось повірив. Хтось – ні.
Тато пообіцяв приїздити частіше. І я радий цьому.
А мама? Ні любові, ні підтримки. Тільки сварки і образи. І я досі не розумію – вона мені бажає погано навмисно чи просто не вміє інакше?
Як ви думаєте – чому деякі матері роблять усе, щоб зруйнувати щастя власних дітей?
