«Вона самотня і нікому не потрібна». У цей день виповнилося сімдесят років, однак, жоден родич не пам’ятав і не привітав.
Анна Петрівна сумувала в сквері лікарні і гірко плакала. У цей день їй виповнився сьомий десяток, проте, жоден родич не приїхав і навіть не подзвонили.
Однак сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала її, а ще подарувала подаруночок. Також санітарка Марія яблучком пригостила. Пансіон досить пристойний, однак співробітники були досить байдужі до цієї ситуації.
Природно, всім відомо, що це місце, куди привозять людей похилого віку доживати свій вік їхні діти, коли їм вони вже були не потрібні. А Ганну Петрівну туди привіз син, за його словами набратися сил і полікуватися, але насправді Ганна Петрівна просто починала заважати невістці. Оскільки квартира була її, син попросив написати на нього дарчу. У той час, як Анна Петрівна підписувала дарчу син клявся, що вона буде жити у своєму будинку і все у неї буде добре. Однак все сталося не так, родичі приїхали до неї, і у них розгорілася війна з невісткою.
Невістка завжди була чогось не рада, то не так їжу зробила, ванну не помила і так далі. Син спочатку заступався, але далі йому самому набридло, кричати почав. Далі Анна Петрівна почала помічати, що вони весь час між собою про щось перемовляються, але, варто було їй з’явитися – відразу замовкали.
І одного ранку синочок почав говорити, мовляв, підлікуватися їй треба, розслабитися. Анна Петрівна ж, подивившись прямо в очі, запитала:
– Невже в притулок хочеш мене здати?
Той розчервонівся, після чого розгублено відповів:
– Мама, що ти таке кажеш, це всього лише пансіонат для лікування. Пробудеш там місяць, після чого додому повернешся.
Завіз її, квапливо підписав деякі документи і досить скоро пішов, давши обіцянку швидкого повернення.
Але повернувся він лише раз: привіз 2 яблука і апельсина, поцікавився про те, як йдуть справи, і, навіть не вислухавши толком, поїхав.
Ось так і живе вона тут два роки.
Після одного місяця синок так і не забрав рідну матір, і вона вирішила зателефонувати на домашній телефон. У трубці почувся голос зовсім незнайомих людей, і виявилося, що квартира вже продана, а місце розташування сина невідомо. Багато ночей Анна Петрівна проплакала, знаючи, що вона залишиться тут. Найприкріше було те, що довелося образити дочку заради сина.
Анна народилася в селі. Там і чоловіка собі знайшла, ним виявився однокласник. Жили вони у величезному будинку, була худоба. Не були багатіями, а й не голодували. Але одного разу приїхав з міста сусід і розповів, як же жити в місті чудово. Що і зарплата прекрасна і жити є де. Тут чоловік захотів в місто. У підсумку умовив. Все продали і переїхали. Без квартири подружжя не залишилося. Пізніше взяли меблі і стару машину. А на ній чоловік потрапив в аварію.
На жаль, Петро (чоловік Ганни) помер. Анна залишилася одна, а у неї в той час було дві дитини. Щоб не залишитися голодними і не одягненими довелося підлоги підмітати в під’їздах. Сподівалася на те, що дітки будуть допомагати, однак не вийшло.
З сином сталося щось дуже погане і довелося брати борги, тільки щоб в тюрму не посадили, далі 2 роки вона ці борги і віддавала. Далі дочка, Дарина, чоловіка собі знайшла, а там і дитина з’явилася. Спочатку все добре проходило, а після року хворіти почав. З роботи вона звільнилася, треба було з онуком лікарні відвідувати. Діагноз виявити тривалий час у лікарів не виходило.
Далі виявилося, що у дитинки хвороба, яку можуть вилікувати тільки в одному інституті. Однак там величезна черга. За час, поки лікували онука, чоловік пішов від Дарини, але житло залишив. У якійсь лікарні вона завела знайомство з якимось чоловіком, дочка якого хворіє на ту ж хворобу. У підсумку вони вирішили жити разом. Після п’яти років її тодішній чоловік серйозно захворів, і були необхідні гроші. Вирішила Дарина попросити у матері. А у неї гроші були, але вона хотіла передати їх синові, на квартиру. А чужій людині Анна віддавати гроші не хотіла, тому й відмовила. Дарина дуже образилася і зопалу викрикнула, що Анна їй більше не мати і що допомоги від неї не буде.
Відтоді пройшло 20 років, а вони все не спілкуються.
Чоловік вилікувався, і вони з Дариною і дітьми поїхали жити до моря. Природно, Анна тепер шкодує про це. Анна Петрівна, вставши з лави, пішла в пансіонат.
Раптово, вона почула:
– Мамо!
Серце забилось з шаленою швидкістю. Анна повернулася. Це її дочка.
– Як я рада, що тебе знайшла … Брат адресу не давав, однак я йому судом пригрозила, а він і злякався. Вони пройшли в пансіонат і присіли на ліжко.
– Вибач мені, будь ласка, за те, що не розмовляла довго. Мені дуже соромно. А потім ти мені приснилася. Уві сні ти ходила по лісі і плакала. Загалом, дуже великими зусиллями я роздобула твою адресу і приїхала. Збирай речі, ти їдеш зі мною.
Мати обняла Дарину і сльози потекли з її очей. Тільки це були сльози радості.
Як вам такий щасливий фінал цієї історії?
