Життя перевернулося з ніг на голову. Тому, коли Антон вирішив все завершити і вимовив останні важливі слова, Аліна відреагувала на них цілком спокійно.
Вона не дивувалися, не ображалася, і навіть кричати від болю не хотілося. Напевно, все всередині вже давно перегоріло. Вона знала, що рано чи пізно дана ситуація відбудеться. Якщо вже їм і судилося розійтися, то потрібно зробити це мирно та спокійно.
Антон сидів навпроти, поклавши на стіл свої важкі руки. За десять років спільного життя, у них так і не народилися діти, Аліна розуміла, що причина в ній. І прекрасно усвідомлювала той факт, що саме відсутність дітей стала головною причиною того, що Антон залишає її. Були б діти, може, і залишився, хоч і не любить її, чого ніколи не приховував.
Першою важку тишу вирішила порушити Аліна. Їй навіть якось шкода було чоловіка, хоча скоро вона буде перебувати у ролі покинутої дружини.
– Ти переїжджаєш жити до неї?
Антон, нахмурив брови і мляво відповів:
– Так, до неї. Невже ти думаєш, що встиг ще когось завести?
– Не знаю… Краще б ти в кожному відрядженні собі знаходив нову коханку, а до мене приїжджав, як ні в чому не бувало.
“Вона” – це Олена. Молода, струнка шатенка, яка так невчасно з’явилася у їх житті. Аліна знає про неї більше ніж пів року. Антон взагалі не вміє нічого приховувати.
Спочатку мовчав, недоговорював, щось намагався збрехати. Поки Аліна не запиталася у нього прямо в лоб, чи не завів він когось на стороні. А коли почула відповідь “так”, то все всередині перевернулося. Чоловік сліпо закохався в дівчину, яка аж на чотирнадцять років молодша від нього. Дівчина не була сучасною фіфою, а досить навіть приємна та інтелектуальна. Виходить, що в Аліни взагалі немає шансів втримати чоловіка.
– Антон, пам’ятаєш, ти мені дещо обіцяв?
Антон, скривившись, відповів:
– Так, я все прекрасно пам’ятаю, але я не можу так вчинити. Ну подумай сама, як я залишу тебе з усиновленою дитиною? Мене взагалі перестануть поважати. Ми розуміємо, що наші стосунки вже не врятувати, а твої батьки?
– Ти розумієш, що залишаєш мене одну? Прекрасно знаєш, що більше я заміж не вийду. А так, зі мною хоча б дитина буде жити, вже веселіше буде та спокійніше.
Розведеній жінці, із зарплатою вчителя, ніхто не дозволить усиновити дитину. А так нас зараз двоє, ти працюєш інженером, у тебе висока зарплата. Адже зовсім необов’язково тобі визнаватися, що йдеш від мене. Усиновимо, оформимо документи, потім можна і розлучитися. Про аліменти я тобі казала: нічого тобі говорити за них не збираюся.
– Антон, я тебе прекрасно розумію. Ти не хочеш брати на себе таку відповідальність. Я впевнена, що у тебе будуть свої діти ще, у тебе молода дружина. Але давай хоча б спробуємо оформити патронатне виховання або ж опікунство? Можливо, я згодом зумію самотужки усиновити. Просто подумай. У нас ще є час?
І Антон здався. Чи то з почуття провини, то чи з щирого бажання хоч якось полегшити Аліні перехідний стан від заміжньої жінки до самотньої.
Вже через тиждень вони поїхали в дитячий будинок, куди Аліна, виявляється, навідувалася декілька разів. Там вона помітила маленького кароокого хлопчика, років шести, з красивим ім’ям Іванко.
На диво, швидко вдалося оформити опікунство. Малий звикав повільно та акуратно, завжди з подивом дивився на нових батьків. А як тільки Аліна сказала, що татові потрібно їхати, хлопчик запитався:
– Він більше не повернеться?
Аліна з сумом поглянула на чоловіка, не знаючи, що в такому випадку відповісти. А чоловік, присів перед Іваном і сказав:
– Перестань, я скоро повернуся, просто мені потрібно заробити гроші!
Минуло два місяці. Антон повертався з вахти спокійний, упевнений, усміхнений.
Про те, що їде остаточно жити до своєї нової коханки, він більше не говорив. Аліна дякувала чоловікові за те, що він всіляко намагається допомогти Івану освоїтися.
Антон немов ожив, часто гуляв з хлопчиком, тягав його в парки, кінотеатри і цирк. Накупив йому купу всяких речей. Тепер у них вдома був велосипед, ковзани…
І сам якось повеселішав, пожвавився, немов і не було тяжкої розмови про розлучення.
Першого вересня Івана повели вони до школи разом. Антон спеціально відпросився з роботи на три дні і приїхав з вахти.
На шкільному подвір’ї Іван тут же змішався з натовпом першокласників.
Вчителька, Діана Андріївна, яка бачила хлопчика останній раз на підготовчих заняттях, підійшла до Аліни та Антона і сказала:
– Він у вас так виріс! Такий високий став. Ох, напевно з ним буде багато клопоту. Він же у вас з притулку, так? Ображати інших не стане?
І одразу замовкла, побачивши погляд Антона:
– Діана Андріївна, він наш малюк! Не потрібно в класі наголошувати на тому, що він нам не рідний! Зрозуміло?
– Так звісно. Вибачте, мушу бігти…
Як тільки вчителька відійшла в сторону, Антон закурив, і поглянув на дружину:
– Ти не знаєш, коли можна Івана остаточно усиновити? Ми встигнемо до мого від’їзду? Більше нічого мене не питай, добре?
А вам сподобалася історія?
