У діда Олексія була невістка. Одна. Тому, що і син був, колись, один єдиний.
А «був» тому, що майже рік тому на машині розбився. Помер відразу, на місці аварії. Ховали в закритій труні, бо заснув за кермом і потрапив під «КАМАЗ» … Молодий зовсім, ще й тридцяти не було. І ось сталося так, недобре сталося. Загинув, одним словом, син. Але встиг залишити двох онуків – Юрка і Сергійка. Старшому чотири, а молодшому два рочки.
Ага, так ось, значить …
Дід Олексій зі своєю бабцею Оленою жили у себе в селі, в будинку, який ще батько Олексія до свого весілля поставив. А син, значить, з сім’єю – в обласному центрі. Аж 100 кілометрів до нього було. Во, в яку далечінь забрався!
На похорон сина вони з бабою разом їздили. Після чого Олена сильно хворіти почала і більший час все лежала, пов’язавши голову хусткою і опустивши її на саме обличчя.
Олексій підходив до неї, сідав на край ліжка, брав її загрубілу від роботи на землі руку у свої, ще більш грубі, але ті мовби ставали теплішими, коли він брав у них руку дружини. Сидів просто і тримав її за руку своїми двома. Потім ще що-небудь хороше для неї зробити хотів, а тому говорив:
– Може, води тобі принести, Оленка? ..
Та трохи ворушила пальцями в його руці, що, як дід Олексій думав, означало, що пити вона хоче. Він вставав, йшов до порогу, де стояло відро з колодязною водою. Черпав її звідти зеленим емальованим кухлем з оббитою емаллю на дні і ніс старій. Та ледь торкалася краю гуртки губами, знову натягала хустку на обличчя і затихала, підібгавши під себе ноги. Олексій прикривав її і відходив.
Йшов у двір, оглядав його широким хазяйським оком – шукав роботу для себе. Знаходив, обов’язково (в селі та роботи щоб не було!), і починав щось робити. До обіду знову повертався до хати. Олена за цей час вже який-небудь обід зробила, а сама знову лежала на ліжку все в тій же позі, ніби і не вставала навіть. Олексій різав хліб, розливав суп по мисках і кликав дружину. Та мовчки вставала, підходила до столу. Тихо і якось байдуже їла, потім прибирала зі столу, мила посуд і знову лягала. Він її НЕ підганяв, розумів: за сином тужить.
Після похорону пройшов вже майже рік, а невістка Наталя, так жодного разу з дітьми до них і не приїжджала. Сама не дзвонила, коли ж люди похилого віку набирали на стародавньому телефоні з диском її міський номер, то, після першого молодого «Так?», впізнавши голос свекра, вона якось тьмяніла. На питання про те, ну, як там у них вдома? Чи не хворіють діти? Приїдуть чи ні до людей похилого віку погостювати? – відповідала односкладово, уривчасто і при першій же можливості перервала розмову, швидко прощалася і клала трубку.
А вчора ввечері дід Олексій вирішив, що самому в місто їхати треба, щоб онуків побачити. Взяв би з собою і Олену, та боявся, що слабка вона зовсім стала, не доїде. Коли він повідомив дружині про своє рішення, вона навіть якось духом піднялася, посміхнулася йому і почала обговорювати зі старим, що він в місто повезе як сільські гостинці.
Про неї просила чоловіка не думати: що ж вона, зовсім, чи що, інвалід. І енергійно заповзала по хаті, готуючи чоловіка в дорогу.
Сам старий сходив до сусідів своїм Прохорових, що жили по ліву руку від їхнього двору, просив, щоб вони за Оленою наглядали і в разі чого не відмовили в допомозі. Колька Прохоров запевнив, що все буде в порядку і ще ось що зробив. Дав дідові Олексію і бабці Олені два старих мобільних телефони, в кожному з яких був поставлений виклик тільки на один номер: один на одного. Показав, як ними користуватися. Взяв у старого пару гривень і оплатив зв’язок. Телефони загули. Дорого, звичайно, але справа варта заходу – вони так з дружиною разом вирішили, коли дід Олексій подзвонив, для проби, їй з двору в хату.
Вранці вийшов з двома сумками і рюкзаком за плечима у двір дід Олексій і пішов в сторону станції. А що там йти-то? Всього два з половиною кілометри! Біля хвіртки озирнувся на будинок рідний і побачив в віконечку Олену свою, вона йому рукою махала. Він ледь кивнув головою і рушив, значить, в місто, до онуків.
Дорога нормальна, довга тільки дуже. До вечора дістався. Рівно о шостій годині тиснув кнопку дзвінка у квартиру.
Там довго не відкривали: ходили, шепотілися, здається, нарешті, захрустів замок і двері відчинилися.
На порозі стояла хмільна Наталя в запраному халаті, який розповзався у неї на грудях. Засмальцьоване волосся прилипло до спітнілого лоба.
Вмить дід Олексій все зрозумів, оцінив ситуацію і, не вітаючись навіть, зробив крок у квартиру. Прямо з передпокою заглянув на кухню. Там, опустивши голову на завалений недопалками і залишками якоїсь їжі стіл, спав худорлявий чоловічок у брудному піджаку, який одягнутий прямо на голе тіло. До його ніг терлася худа триколірна кішка, яка жалібним нявканням клянчила хоч якусь їжу. Коли в дверях з’явився дід Олексій, вона підняла на нього свої медові очі і, задерши хвіст, попрямувала до старого.
Наталя, нічого не розуміючи, мовчки, як хвора корова, слідувала за свекром. Старий, теж мовчки, пішов в кімнату, де онуків побачив відразу ж. Вони спали, обидва, поруч з диваном на підстилці. Старший, Юрчик, обіймав брата і притискав його до себе. А маленький Сергій, затиснувши руки в кулачки, сопів рівно і спокійно, як може сопіти зовсім ще маленька людина, коли він навіть не знає, наскільки нещасливий. На продавленому дивані місця для них не було, тому що весь він був завалений якимись коробками і старим одягом.
І тут в кишені у діда Олексія задзвонив телефон. Хто дзвонить, думати йому було не потрібно. Він натиснув кнопку і, намагаючись говорити спокійно, щоб не злякати стару, відповів:
– Це я, Олено, привіт …
– Ти дістався, Олексію? Як там діти, Наталочка як? – долинуло з іншого кінця дроту.
– Нормально все, Оленка, – відповів, відразу ж заспокоївшись від голосу дружини, старий. – Ми ось в дорогу з дітьми збираємося. Заберу їх у село, на свіже повітря. А? Що ти питаєш? Так, Наталя згодна …
Старий скосив очі на невістку, яка стояла поруч з низько опущеною головою, а потім додав, звертаючись знову до дружини:
– Во! Ми тобі ще й кішку міську привеземо. Їй теж сільське повітря корисне буде. Так що завтра з ранку чекай нас цілою командою, Оленка … А? Наталя, кажеш? .. Вона потім приїде … якщо захоче …
Як ви вважаєте, онукам буде краще жити з бабусею та дідусем у селі?
