Двері в під’їзді дзенькнули так, ніби хтось кинув метал об метал, і в коридор потягнуло холодом. Я стояла біля плити з каструлею супу, а чоловік уже тягнув за ручку дорожню сумку — ту саму, з якою колись їздили до моря.
— Відійди, — сказав він коротко, не дивлячись. — Я не буду більше так.
Син висунувся з кімнати, ще з олівцем у руці. Донька вийшла босоніж, притискаючи до грудей ляльку. Я витерла долоні об фартух, але фартух став мокрий і від того мені стало ще гірше.
— Тату, а куди ти? — спитала донька.
Він не присів, не поцілував, не торкнувся їхніх голів. Просто потягнув сумку до дверей, наче вона була важливіша за два дитячі погляди.
— Мені треба пожити для себе, — кинув він. — А ви якось… справитесь.
Двері зачинились. Замок клацнув. І в ту тишу вліз звук кипіння супу — дрібний, чужий, ніби з іншого дому.
Я не плакала одразу. Спочатку просто вимкнула газ. Потім сіла на табурет. Син мовчки зайшов назад у кімнату й закрив двері. Донька стояла посеред кухні, як маленька статуя, і дивилась на мене так, ніби я мала зараз дістати з шухляди чудо.
Через тиждень у мене в руках була валіза, а в кишені — квиток на автобус. Я вдягла найкращу куртку, бо думала, що так буде не так страшно, і перехрестила дітей у під’їзді, як у дорогу — не на місяць, а на півжиття.
— Мам, ти швидко? — син дивився в підлогу, ніби соромився свого питання.
— Звісно, — сказала я так, наче “швидко” можна купити, як хліб.
У автобусі пахло чужими парфумами, яблуками й валідолом. Жінки навколо тихо говорили про “роботу”, “синів”, “хати”, але коли автобус рушив, усі разом замовкли. Я дивилася у вікно, поки наш двір не став крапкою, а потім притисла лоб до скла. Сльози текли самі, без дозволу, і я тільки витирала їх рукавом, щоб ніхто не бачив.
В Італії мене зустріли не листівки й не море. Мене зустріли чужі двері, чужий ключ і чужий запах ліків. У першу ж ніч я прокинулась від кашлю старої синьйори й бігла в темряві навпомацки — шукала воду, шукала пігулки, шукала її руку, щоб заспокоїти.
Мої дні не відрізнялись один від одного: помити, нагодувати, перевдягти, підняти, посадити, знову підняти. Новорічна ніч — та сама підлога. Великдень — те саме ліжко. Моє свято — коли вдавалось на п’ять хвилин сісти біля вікна і не чути, як мене кличуть.
Я говорила з дітьми по відео раз на тиждень. Син дорослішав у телефоні — то нижче голос, то інша зачіска, то вже не питає “коли ти приїдеш”, а говорить “мам, мені треба”. Донька показувала зошити, сукні, а потім теж почала казати “мам, треба”.
Я звикла до цього “треба” так, як звикають до стуку годинника: спочатку дратує, потім ти вже не уявляєш тиші.
— Мамо, холодильник уже гуде, як трактор, — говорив син у трубку. — Нам треба новий.
— Добре, — відповідала я, і того ж вечора брала додаткові години.
— Мамо, дитині на гуртки, — казала донька, втомлено потираючи очі. — Там щомісяця…
— Звісно, — відповідала я й рахувала в голові, скільки ще можу відкласти.
Гроші йшли, як вода. Посилки, перекази, ремонти, меблі. Діти отримували “щоб було”, а я жила “щоб їм було”. І щоразу, коли я натискала кнопку “відправити”, мені ставало легше — на хвилину. Наче я купувала собі право не бути винною, що мене немає поруч.
Потім були великі покупки, якими я гордилася, як чужими дипломами. Синові — двокімнатна квартира, щоб “не тісно і нормально”. Доньці — однокімнатна в новобудові, “щоб молодій сім’ї старт”. Собі — невеликий будинок у селі, з двома яблунями й ґанком. Я пам’ятаю, як стояла на тому ґанку, коли приїхала подивитися: вдихнула запах сирої деревини й подумала: “Отут я колись відпочину”.
“Колись” виявилось швидше, ніж я хотіла.
Минулого року я вперше не змогла підняти синьйору з ліжка так, як завжди. У спині ніби щось клацнуло, і я потім сиділа на кухні, тримаючись за стіл, щоб не впасти. Господиня дому щось швидко говорила італійською, а я тільки кивала й думала не про неї — про те, що мені вже не сорок. І що “ще трохи” — це пастка.
Я повернулася додому з однією валізою, але ніби з камінням у ребрах. У моєму новому будинку було чисто й порожньо. Посуд стояв у шафі, як декорація. Постіль пахла складеним полотном. Я пройшлась кімнатами й не відчула радості — тільки тишу, яка спочатку лякає, а потім починає лікувати.
За тиждень я накрила стіл і покликала дітей. Хотіла, щоб це було як свято — не день народження, не Різдво, просто “ми разом”. Нарізала салат, поставила чайник, дістала печиво. Руки тремтіли — від тиску чи від того, що я знала: зараз скажу те, чого ніколи не казала.
Вони зайшли зі своїми звичними рухами. Син одразу окинув оком кімнату, ніби оцінював ремонт. Донька зняла взуття й одразу взяла телефон.
Я поклала на стіл два конверти. Гроші в євро пахнуть інакше — різко, паперово, як щось, що може купити тобі місце в серці, якщо ти довго в це віриш.
— Оце вам, — сказала я. — На перший час. І все. Більше… не просіть.
Вони не відкрили конверти одразу. Спочатку просто дивились — як дивляться на людину, яка сказала щось не те на похороні.
Син узяв свій конверт, підважив нігтем край, глянув і підняв очі.
— Це… серйозно? — голос у нього був рівний, але щелепа напружилась. — І це все?
— Я вже віддала вам усе, що могла, — я спробувала говорити спокійно. — Квартири… пам’ятаєш? Ви живете там.
— Ну так, — він знизав плечима. — Але ти ж там стільки років…
Донька розгорнула свій конверт, видихнула й поклала назад на стіл, ніби гроші були недостатньо пристойні, щоб лежати в її руках.
— Ми звикли, що ти підставляєш плече, — сказала вона, і в цій фразі “звикли” прозвучало, як “ти зобов’язана”. — У нас кредити. Ціни ростуть. Ти ж розумієш.
Я підсунула чашки ближче до них, бо треба було щось робити руками, щоб не здригнутись.
— А я на що маю жити? — сказала я. — Я більше не поїду. В мене здоров’я не те. Пенсія буде… ти ж знаєш, яка.
Син відкинувся на спинку стільця й засміявся коротко, без радості.
— Продай будинок, — сказав він. — Купиш щось менше. Нам зараз важче.
Тут у мене в руці хруснула ложка об блюдце. Я навіть не зрозуміла, як так сильно стиснула пальці.
— Важче? — я підвелася так різко, що стілець скрипнув. — Я ночами піднімала чужих людей із ліжка. Мила підлогу на колінах. Ви жили в квартирах, які я купила. Ви мені зараз кажете “продай”?
— Ти сама завжди хотіла допомагати! — швидко сказав син, ніби відбивався.
— Мамо, — донька теж підняла голос, і в ньому було обурення, як у підлітка, якому вимкнули інтернет. — Ти думаєш тільки про себе!
Мені хотілося вдарити долонею по столу, але я просто провела рукою по скатертині й поправила край — безглуздо, дрібно, як роблять люди, коли в них от-от зірветься голос.
— Я вперше думаю про себе, — сказала я тихо. — Вперше.
Син криво посміхнувся, підняв конверт, ніби він був образою, і сунув у кишеню.
— Добре, — сказав він. — Тоді не ображайся потім.
Вони пішли швидше, ніж прийшли. Двері знову дзенькнули, як тоді, багато років тому, тільки тепер за ними не було чоловіка — за ними були мої діти.
Перший дзвінок стався через п’ять днів. Я саме виносила відро з картопляними лушпайками на двір, коли телефон задзвонив. На екрані — “Сергій”.
— Мам, — без “привіт”, — ти можеш позичити тисячу? На два тижні. Там ситуація.
Я поставила відро на землю й витерла руки об штани. Вітер гойдав гілки яблуні, і яблука стукали одне об одне тихо, як пальці по столу.
— Ні, — сказала я.
На тому кінці зависла пауза — не здивування навіть, а образа, як право, яке в нього забрали.
— Ти що, серйозно? — голос став холодніший. — Ти ж маєш.
— Ні, — повторила я й натиснула “завершити”.
Донька подзвонила наступного тижня. Я вже не вийшла на ґанок — залишилась у хаті, біля вікна.
— Мамо, — вона говорила швидко, наче боялась, що я переб’ю. — Нам треба на дитину… там лікар, аналізи. Ти ж розумієш, я б не дзвонила.
Я мовчки відкрила шухляду комода. Там лежали мої папери, ліки й тонкий зошит, де я записувала витрати. Пальцем провела по рядках — “таблетки”, “дрова”, “пломба”, “електрика”.
— Не можу, — сказала я.
— Ти навіть не спитала, що саме! — зірвалась вона.
— А ти не спитала, як я, — відповіла я.
Вона видала короткий звук — ніби задихнулась від злості — і кинула слухавку.
Після того дзвінки стали регулярні. Вони вже не приходили на чай. Не питали, чи я їла. Не питали, чи мені не болить спина вночі. Вони просто стукали в мене телефоном, як у двері: “дай”, “треба”, “виручи”.
Я навчилась не поспішати до трубки. Спочатку мила руки. Потім сідала. Потім відповідала — рівно.
Одного вечора світло моргнуло і зникло. Вітер гнав по двору сухе листя. Я запалила свічку й поставила її на стіл. Полум’я тремтіло, освітлюючи кухню шматками — чашку, хліб, стару фотографію в рамці, де діти ще малі й притискаються до мене з двох боків.
Телефон задзвонив у темряві знову. Я глянула на екран — “Катя”.
Не підняла.
Встала, підсунула свічку ближче до фотографії, ніби хотіла, щоб їм там стало тепліше, і обережно накрила телефон долонею, щоб він не світився.
Потім вийшла на ґанок у темряву й зачинила за собою двері на засув.
