– Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! – кричала розлючена Петрівна.
– Так подавай, подавай, налякала. Я, може, все життя тільки про це і мріяв, – курячи цигарку, махав рукою захмелілий Семенович.
– І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися. Написали оголошення про розмін трикімнатної квартири. Петрівна була на пенсії. Семенович ще працював і заробляв непогано.
На наступний день після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому. І тільки вдома згадав, що вони розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.
– Дай поїсти щось, – по-свійськи сказав він.
– А хто ти такий, щоб тебе годувала? – з гордістю відповіла вона.
– Ну, хоча б старий знайомий.
– Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. Так що ж, накажеш мені їх всіх годувати, чи що? Розсмішив.
– Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
– Заплатиш? – не очікувала такого повороту Петрівна. – А що, одній мені, мабуть, все не з’їсти, вже краще я тобі продам, ніж викидати. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше за них готую.
– Ресторанні, так ресторанні. Давай, тільки швидше, а то час йде.
– А, що це ви мені тикаєте, громадянин?
– Так, добре, зовсім вже розійшлася, – сказав Семенович, швидко наминаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього.
Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як в ресторані. І йому було добре – не треба возитися з цими продуктами, каструлями.
І їй добре – гроші не зайві. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох – яка різниця. Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном на дому і вранці, і ввечері.
Благо гроші водилися … Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.
Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їх невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написане меню, як подають, у що одягнені офіціантки. Загалом, запам’ятала все, що могла.
Одного разу Семенович прийшов додому і застиг біля дверей на кухню. На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якийсь папірець. Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: «Меню».
– Тьху, ти, ну вигадала баба.
Однак прочитав його, і на останній сходинці погляд зупинився: горілка -100 грам – 40 гривень.
– Що будемо їсти? – запитала Петрівна, увійшовши на кухню.
Семенович підняв очі і злегка оторопів, не впізнавши своєї дружини. Ошатне плаття облягало фігуру, яка звідкись взялася, поверх був одягнутий акуратний білий фартух, волосся прибране в «зачіску». А головне, на обличчі її була усмішка.
– Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, горілки 100 грамів, ні 200 грамів.
Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.
– Ага! – зраділа вона, – значить, все-таки не кинув, а я вже подумала: невже схаменувся, дай, думаю, перевірю.
– Перевірю. Ех ти! Знову за своє – починаєш заводитися. А я, може, з тобою на брудершафт хотів.
– Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити немає чого.
А самій чомусь стало трохи шкода Семеновича. Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав. Петрівна захворіла. Увечері вона говорить:
– Хоч би поперек натер.
– За гроші, будь ласка.
– О, нелюд. Гаразд заплачу. На, помасти.
– А що це ви мене на «ти» називаєте, громадянка?
– Смієшся?
Так вони і жили. За оголошенням про розмін квартири ніхто не звертався. Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.
Одного разу довгого зимового вечора вони сиділи і грали в карти. Семенович каже:
– Послухайте, Петрівна, а що це ви все одна та одна?
– А вам, Семенович, не нудно – все один й один?
– Так, нуднувато трохи.
– Та й мені, начебто, як теж трохи нуднувато.
– Слухай, Петрівна, а виходь ти за мене заміж.
– А що, треба подумати, – кокетливо відповіла вона …
Вам сподобалася ця історія?
