Того вечора отець Дмитро запросив мене в гості. Я дуже люблю провідувати його сім’ю. Мати пече свій фірмовий пиріг, і за чашкою чаю (а іноді не чашкою і не чаю) ми годинами розмовляємо. Про Бога, Його Промисел, про церковне життя, про різних людей і їхні долі. Отець знайомить мене зі своїми друзями і парафіянами, і вони розповідають свої історії – сумні, радісні, повчальні.
Тоді за столом з нами сиділа Ірина Миколаївна. Я її бачила вперше. Жінка років п’ятдесяти, трохи сумна і мовчазна. Вона майже не підтримувала розмову, але із задоволенням займалася з моєю молодшою дочкою Марією, у якій синдром Дауна. Та сиділа у неї на руках і перебирала її волосся.
У якийсь момент я почала скаржитися, що Марії скоро два роки, а вона майже не говорить, не ходить. Ірина Миколаївна подивилася на мене і раптом сказала:
– Не треба, не турбуйтеся. Ви така щаслива. Ви навіть не уявляєте, яка ви щаслива. Ловіть ці моменти – моменти радості тут і зараз. Щастя – це те, що сьогодні.
І замовкла …
Отець Дмитро ласкаво на неї подивився і поклав на її руку свою долоню.
Але мене, чесно кажучи, це тоді трохи здивувало. Ось сидить жінка, яка про мене нічого не знає, не знає, як я живу. Але вчить життя …
А потім мені зателефонував чоловік. Він тоді був у Києві і займався ремонтом нашої квартири. Говорила я з ним роздратовано. Мені хотілося, щоб до мого повернення все було готово. Він не встигав, та й не міг встигнути, хоча робив все, що в його силах, навіть більше. Я це розуміла, але все одно нервувала, щось висловлювала, дорікала:
– А ось у інших … А ти …
Я відключила телефон і кинула його поруч з собою на диван.
– Не треба, не зліться, будь ласка. Ви така щаслива, – знову повторила Ірина Миколаївна. – Я теж була щасливою, але я цього тоді не знала …
І вона почала розповідати …
***
Ірина вийшла заміж рано. У двадцять один рік. Але це для нас зараз рано. А в той час було нормально.
– Та й то, батьки мені вже говорили: «Уже за двадцять, а все в дівках. Дивись, всі твої подруги народили давно», – згадувала вона. – Я і дивилася. Але наречених якось не було. Тільки Діма – однокласник колишній. Весь якийсь «сірий», непоказний. Він за мною з п’ятого класу бігав. Хоча як бігав … видивлявся, зітхав в стороні. Ну, ранець носив іноді. Вірші та записки не писав, як інші хлопчаки своїм обраницям. Соромився. Але всі знали – закоханий в мене. Але якийсь непривабливий кавалер. Батьки його на будівництві працювали. Злидні злиднями.
Закінчили школу, Дмитро так і зітхав. Вони з Ірою жили неподалік один від одного, так що часто бачилися.
Одного разу після чергового маминого докору, що залишиться Ірка старою дівою і краще хоча б за Дмитра заміж пішла, раз кращий ніхто на неї не зазіхнув, та від розпачу сама підійшла до хлопця на вулиці і сказала з викликом:
– Ну що, одружишся зі мною?!
А він стояв, дивився на неї і мовчав. Не міг повірити у своє щастя.
– Затерп і занімів чи що? Не хочеш?
Так вони і одружилися. Весілля було скромним, без розмаху. Не як у деяких її подруг. Батьки Іри теж були не багаті. Про Діму я вже сказала.
***
Жили скромно. І в молодості, і потім. Не «хваткий» був Діма, не вмів крутитися, не встигав за життям, що стрімко змінюється.
– Багато разів я шкодувала, що вийшла за нього, – згадувала в той вечір Ірина Миколаївна. – Тоді ресторани стали вже доступні. Інші своїх дружин хоч інколи, але зводять. А мій мене – в пельменну. На більше грошей не було. І радіє, дивиться на мене щенячими очима. Інший своїй – шубу. А я в старому пальто. Мама ще до заміжжя купувала. Я йому про це пальто ганебне, а він: «Ти така гарна!». Мене це так дратувало! І хотілося в тій пельменній йому тарілку прямо в обличчя жбурнути. Пару на вулиці побачили, вона з букетом троянд красивим. Я йому: «Так, ось, чоловіки які квіти дарують!». А він втече, якихось кульбаб зірве і простягає. Сміється, як дурень.
Все Ірину в чоловіка дратувало. І квартирка його маленька, обшарпана, куди він її привів і де з бабкою старою жив. Інші кооперативні квартири купували, а вони в «будці» тулилися. І сечею там смерділо, і старим хворим тілом. Померла незабаром бабка, а запах цей ще довго Іру переслідував.
– Я про французькі парфуми мріяла, подруга якось похвалилася, чоловік її привіз з-за кордону. А тут цей сморід …
Дратувало, як Діма їв і м’якуш хліба в салат вмочував. Як вилка до зубів його стукала … Ірина вставала з-за столу і йшла в кімнату.
Як тулився до неї ночами і сопів у вухо … Навіть дратувало, як він з сином їх сюсюкав, як баба. Інші гроші заробляють, крутяться. Туди сюди. А цей зі своєї роботи додому поспішає. Пелюшки мокрі міняти …
Не розлучалася. Не прийнято було Тільки про життя своє загублене шкодувала. Та й Діму шкодувала. Відданого, як собака. І син обожнював його. Від тата не відходив. Ірину це теж дратувало.
Зрадила кілька разів з одним знайомим. Одруженим. Правда, не сподобалося їй. Сама не знала, чому раптом наважилася. Життю своєму на зло, напевно.
– Ти що знову так пізно? – запитав після останнього її побачення чоловік.
– В гостях була.
– А я тобі котлеток посмажив. Ось – на плиті.
І так їй нудно стало. І від себе, і від коханця, від Діми її нікчемного з його дурними «котлетками» …
***
Так і жили … Сірим ніяким життям.
«Буде у неї шуба, яку вона недбалим рухом буде скидати з плечей на підлогу, букети троянд кругом, любов і справжнє щастя»
Вечорами Ірина дивилася романтичні фільми і мріяла, що прискаче ще її принц на білому коні, відвезе на якусь віллу. І буде у неї шуба, яку вона недбалим рухом буде скидати з плечей на підлогу, букети троянд кругом, любов і справжнє щастя. Або, сама грошей заробить і одягнеться, як королева.
Але сама знала, що так не буде. Пішов її час. Згинув в цій однокімнатній халупі з безглуздим чоловіком під боком. І грошей не буде. Ніде взяти.
А через десять років помер Діма. Сердечний приступ. Не дочекався швидкої. Увечері це сталося. Вона робила з сином уроки, Діма порпався на кухні зі своїми котлетами. Охнув раптом і опустився на підлогу. І сковорідку упустив. Її гуркіт Іра і почула.
Помирав у неї на руках. Дивився на неї ласкаво, посміхався через силу і заспокоював, казав, що все буде добре. Тільки ось котлети НЕ досмажив, чим ж вони вечеряти будуть.
– Але он там суп в холодильнику. Я вранці перед роботою зварив. І в комод подивися, там, поруч з дзеркалом. Не зараз, потім.
Вперше, напевно, за всі роки Ірина відчувала тепло, розуміла, що втрачає близьку людину. Що стали вони одним цілим давно. Як рука її – Діма. Не звертаєш уваги все життя на цю руку, а відривають її – тут і завиєш. І плакала, плакала …
– Діма, не йди. Коханий…
Вона навіть не знала, звідки прийшло це слово: «коханий». Вона ніколи це чоловікові не говорила.
***
Після похорону посиділа Ірина з родичами, поплакали. Всі говорили покладені слова. Вона мовчала. А потім встала і вийшла в коридор. Підійшла до комода, про який говорив чоловік, відкрила його. Там лежали французькі парфуми. Такі, про які вона мріяла …
Сина Ірина відправила на час до своїх батьків. Щоб якось розвіявся, переключився.
– А сама я щовечора поверталася в нашу маленьку квартирку і згадувала, згадувала … – говорила Ірина Миколаївна. – Як дивився на мене Діма. Очима своїми блакитними. І скільки любові було в цих очах. Кульбаби ті … пельмені … Як же я хотіла повернутися туди – з Дімою. Тільки тоді зрозуміла, як тепло було, спокійно …
Згадувала Ірина, як молодий ще чоловік доглядав за своєю старою хворою бабусею. Вічно і всім незадоволеною. Покірно, ласкаво. І жодного разу їй, Ірці, не дорікнув, що вона допомогти йому не хоче.
– Шкодував він мене, ношу свою перекладати на мене не хотів.
Як зустрічав її з роботи, з вечерею. Як вночі сина колисав, щоб вона поспала. Як обіймав її ночами. І все чекав, коли вона ніжністю йому відповість. Як терпів її шпильки, ні разу грубістю на грубість не відповів.
– Знав, напевно, що я зрадила його. Але і тут нічого не сказав. Тільки чула я, як плакав одного разу вночі. Пробачив … Мовчки … Пізно зрозуміла я, що як за кам’яною стіною жила. Щастя ось, поруч було. А я і не розуміла.
І погляд його останній згадувала … Коли почув чоловік, що вона його «коханим» назвала. Щасливий …
– Тільки пізно вже було …
Ірина Миколаївна замовкла …
– Не зліться, Оленко, – сказала вона через якийсь час. – Все це дрібниці, все проходить. Все можна виправити і зробити – і ремонт, і інші дрібниці. Не можна виправити тільки смерть. Зараз у мене все є. Я давно в адміністрації працюю. Квартира велика, шуби. На підлогу їх скидаю, як колись мріяла … Парфуми французькі. Але ті, Дмитра, досі бережу. А майже двадцять років пройшло … І як я сумую за тією нашою квартиркою. За запахом котлет. За теплом … Навіть за бабкою … Але нічого не виправити, нічого … Пропустила я своє щастя. Пізно зрозуміла, що ось, поруч ж було … Так … Все можна виправити. Тільки смерть – ні. Любіть, дякуйте … Щастя – це те, що сьогодні …
А ви згодні з цим?
