Своїх дітей я виховувала сама. Їхній батько пішов від мене до іншої. Його не зупинило навіть те, що в нас вже був на той час маленький синочок, а я була вагітна другою дитиною.
Коли мої діти виросли, то я була впевнена, що до кінця свого життя матиму надійну опору та підтримку і ніколи не залишуся сама. Мені здавалося, що мої діти завжди будуть слухняними і покірними, якими я їх звикла бачити у їхні дитячі роки. Але не так все сталося, як гадалося.
Роман став дорослим, і спіткало його нещастя – закохався в дівчину, яка вже мала дітей. Гуляка ще та! Мені та Дарина ніколи не подобалася. Що я тільки не робила для того, аби розлучити сина із нею: і просила його, і благала, і пакості різні робила – та мій синочок ще той віслюк! Впертий, як його батько. Придумав собі, що її кохає, от і бігав за тою пройдисвіткою.
Не могла я вже того терпіти і поставила його перед вибором: або рідна мати, або Дарина. І що ви думаєте? Той негідник зрадив рідну маму! Після такого я його й бачити не хотіла. Най собі живе, як забажає, але допомоги від мене дзуськи! Не дочекається.
Щороку надсилає мені листівку на День народження. Думає, що тим виправдає свій непослух материнським мудрим порадам. Навіть замовляє спеціальний рекомендований лист, аби точно знати, чи отримала я його привітання.
Добре, що хоч донька у мене адекватна. Іринка вийшла заміж за файного хлопця – сина моєї хорошої подружки. Живуть душа у душу. Нещодавно донечка у них народилася: своя, ріднесенька, а не чужа, як у Романа. Шкода, що я її тільки на фотографії бачила, бо ж діти переїхали у місто, а я сама жила у сільському будиночку.
Якось зателефонувала мені Іринка і попросила, щоб я пожила з ними, допомогла їм з вихованням онучки. Якою ж я була щасливою! Нарешті дочекалася винагороди за недоспані ночі.
Я готова була покинути все, аби якнайшвидше побачити свою маленьку онучечку. Та й в місто давно хотіла навідатися, бо ж, крім свого городу та саду, я нічого і не бачу. Як же я хвилювалася, коли стояла на вокзалі. В голові роїлося море думок: як сісти у той потяг, де сховати телефон, щоб не вкрали, коли мене зустріне донька. А далі за списком.
Я виправдовувала свою тривогу тим, що вже років 40 не виїжджала зі села. Якось не до того було. В мріях про життя у великому місті я не встигла й зауважити, що майже на місці. Донька мене зустріла з усіма урочистостями: подарувала красивий букетик польових квітів, зять забрав у мене важкі валізи. Через кілька хвилин ми вже були в квартирі.
Діти для мене навіть власну кімнату підготували. Було надзвичайно приємно. Я думала, що житиму, наче у казці. Але, на жаль, не всі казки мають щасливий кінець.
Вартувало мені познайомитися з маленькою Світланкою трішки ближче, як я зрозуміла, що моя донька їй все дозволяє, тож дитина навіть не розуміє, що таке елементарні правила поведінки і дисципліни. Мені було дуже складно знайти з нею спільну мову. Та й, зрештою, мені таки це не вдалося.
Мала постійно скаржилася батькам на моє ставлення до неї, Ірина із зятем, звісно, вступались за доньку, не розібравшись у ситуації.
Вже за рік мені остогидло місто, я так сумувала за своїм рідним будиночком у селі, за своїм господарством, за свіжим повітрям. Дуже вже хотіла повернутися додому. Тому, коли дочка радісно повідомила, що Світлану беруть в престижний дитячий садочок – я видихнула з полегшенням.
Відразу повідомила усім, що хочу повернутися в село. Але Ірина почала мене благати, аби я залишилися. Казала, що не впорається без мене, бо я їй дуже допомагаю слідкувати за квартирою, підтримувати порядок. Мені це дуже лестило, тож я погоджувалася пожити у них іще тиждень. Так тривало пів року.
Потім я таки не витримала і заявила:
– Доню, у вас своя сім’я. Я відчуваю себе зайвою. Та й за домом своїм дуже скучила. Повертатимусь завтра додому. Вже й квиток на поїзд собі купила.
– Ні, ні! Мамо, ти не можеш! Ти маєш нам допомогти, – кричала Іра.
Я, відверто кажучи, не розуміла, якої допомоги вони від мене потребують, бо ж насправді Ірина – чудова господиня. Вона сама з усім легко може впоратися.
– Як це не можу. Тут мені некомфортно жити, я ж маю свій дім.
– Помиляєтеся. У вас більше немає дому, – сказав зять.
– Ну, що ти накоїв, Андрію, – почала скиглити дочка, – треба було це зробити значно м’якше.
Я сиділа і не могла второпати, що взагалі відбувається.
– Що з моїм домом трапилося?!
– Мамо, ну, ти смішна якась. А ти думаєш, ми звідки гроші на новий автомобіль взяли? Ми ще поки не заробили на таку іномарку. Довелося продати твій дім. Хто ж знав, що тобі заманеться туди повернутися. Ми огорнули тебе опікою і турботою, а ти втекти від нас хочеш?!
Я не могла повірити, що діти продали мій будинок, навіть не порадившись. Більше того, Ірина намагалася ще й почуття провини мені нав’язати.
– Не хочеш жити з нами – не проблема. Є багато чудових будинків для літніх людей. Ти навіть можеш обрати, – додала донька.
Я заплакала так гірко, як ніколи раніше. Встала з-за столу і сховалася від зайвих очей в кімнаті. Я зрозуміла: все, що мені залишається робити – це змиритися і прийняти усе, як є.
Єдине, чого я хотіла – це хоча б разочок іще побачити свій дім. Я попросила про це доньку. Вона пообіцяла, що за місяць мене відвезе.
Вона виконала свою обіцянку, тож вже за 3 тижні я опинилася у рідному селі. Все тут таке рідне, таке любе. До свого будиночку я й не наважилася підійти. Знаю, що там тепер живуть інші люди, не буду ж я їх бентежити своєю появою.
Я зайшла до сусідки в гості. Вона пригостила мене чаєм, ми балакали про те, що змінилося в селі за той час, коли мене не було. Я дуже хотіла спитати про нових мешканців мого дому, але мені було так прикро, що я не змогла таки себе пересилити.
Я вже прощалася зі своєю подругою, як вона раптом спитала:
– Людмило, а ти не збираєшся навідатися в гості до свого Романа? Невже досі його не пробачила? Він же твій син, не зможе заборонити тобі переступити поріг рідної хати.
– Що?! Роман тепер тут живе?
Я стояла, наче сирота, біля хвіртки і спостерігала за тим, як Дарина порається на городі. Вона побачила мене і крикнула:
– Людмило Ігорівно, ви приїхали. Ми сподівалися, що ви повернетеся в село, хоча б за речами. Проходьте, чого ви там стоїте?
Я переступила поріг і побачила свого сина-красеня. За ці роки він встиг стати справжнім мужчиною.
– Мамо, який я радий тебе знову бачити. Стільки всього треба тобі розповісти, – лагідно сказав Роман.
Як з’ясувалося, мій син разом з невісткою відправили мені чергову листівку, але коли вона повернулася назад у руки відправника, захвилювалися, що зі мною могло щось трапитися. Приїхали у село і дізналися, що мій будинок продають.
Синові сумління не дозволило віддати рідний будинок у чужі руки, тож він швидко оформив купівлю на свого товариша, який потім переоформив усі документи на Романа.
– Ми тепер живемо тут з Даринкою. Наші діти в захваті від річки і саду. Вже навіть друзів встигли завести. Але це твій дім, мамо, був, є і завжди буде. Тож, якщо ти захочеш повернутися, ми поїдемо до міста. Жодних проблем.
Я кинулася йому на шию і почала ридати:
– Вибачте мені, діти. Я так перед вами винна. Я хотіла, як краще, а вийшло …. як вийшло. Даринко, не сердься на мене.
– Та як же на вас сердитися, ви ж бабуся моїх дітей. Вони постійно про вас запитують.
– А де вони? Де ж мої внучата?
– Двоє на річці, а одного доведеться ще 4 місяці зачекати, – усміхнувся Роман, – тепер тобі, мамо, самотньо точно ніколи не буде.
Я витирала сльози, які безупинно лилися з моїх очей. Я оглянулася, щоб поглянути, куди ж поділася Ірина. Вона увесь той час стояла під порогом. Соромно, мабуть, було навіть зайти до рідної хати, пам’ять про яку вона так нахабно зрадила.
Ніколи я не могла подумати про те, що мій світ перевернеться на старості літ догори дриґом: донька виявилася зрадницею, а син, якого я викреслила зі свого життя, врятував мене від самотності і відчаю.
Отаке воно життя – ніколи не знаєш, куди воно тебе поведе наступного ранку.
Чи вразила вас ця історія?
Що ви думаєте про головну героїню?
