Марина якраз приготувала вечерю, усі зібралися за столом, як раптом пролунав дзвінок у двері.
– Накидайте салат, а я гляну хто це може бути – жінка передала тарілку і пішла до виходу.
Там нікого не було, але на землі лежала коробка. Марина помітила, що в ній щось ворушиться, розгорнула її й не повірила власним очам. Там лежало немовля.
– О Боже, хто міг тебе тут залишити? – подумала жінка і не знала, що має робити далі.
Раптом з верхнього поверху спустилася молода жінка.
– Забирай дитину собі. Це дочка Івана, зробив, то нехай тепер бавить, якщо від тебе він йти не захотів.
– Познайомтеся, це ваша нова сестричка Оленка – жінка принесла дитину і показала усім.
– Оленка? Де ти її взяла? – спитав шестирічний син.
– Нам її послав Бог. Зараз тато побіжить за дитячою сумішшю і будемо всі ситі.
Після цього вечора складна була розмова між Мариною і чоловіком. Та вона його пробачила. Багато хто засуджував рішення жінки, але думка інших її не хвилювала. Лише попередньої близькості з чоловіком вже не було. Жили просто як співмешканці заради дітей.
Та жінка ні разу не цікавилась життям Оленки, наче зникла назавжди.
З того часу минуло 16 років. Якраз настали різдвяні свята, всі сіли за родинний стіл. І знову хтось наполегливо подзвонив у двері. Оленка пішла відчиняти й побачила нечупарну жінку з закошлаченим волоссям.
– Вибачте, я колись залишила тут свою дочку… – сумно з надією в очах промовила жінка.
– Ви помилилися – відрізала Оленка і зачинила двері.
Дівчина добре знала, що мати давно її кинула, але пробачати чи розмовляти з нею аж ніяк не хотіла.
Чи правильно вчинила Марина?
