Минуло 30 хвилин, година, дві – дітей досі нема. Спершу зателефонував син – слухавку ніхто не підіймав. Згодом телефонувала невістка та сваха. Однак, не дочекалися відповіді. Тому чимдуж зібрали сусідів на допомогу та побігли шукати. Батько пішов з друзями у гайок, який був неподалік нашої хати, решта шукали по селі та у лісі. Наші пошуки не закінчувалися аж до самого ранку. Однак, вдень до мене прибіг сусідський хлопчик. У руках він тримав якусь іграшку. Це був улюблений ведмедик мого онука. “Здається, що це вашого малого”.
Біль, яка щодня зсередини виїдала подружжя, почала помалу вщухати. Адже вони усиновили з дитячого будинку трьох малюків з вадами. За всі роки роботи в службі у справах дітей я була свідком багатьох ситуацій. Для того, щоб полегшити страждання та допомогти знайти вихід, завжди цікавилася історіями своїх співрозмовників – батьків, дітей, бабусь та дідусів.
Досить важко працювати з неблагополучними родинами, особливо – коли старші часто випивають чи вживають наркотики. Їх діти починають досить рано дорослішати та нести відповідальність за своє життя… Пам’ятаю, як одного разу під час роботи ми відвідали таку сім’ю. Мати часто випивала, а у неї було троє малих дітей, які мали фізичні вади. Однак жінка через “білочку” почала плакати, кричати та ледь не покінчила життя самогубством на наших очах. А через що? Бо її покинув колись кавалер. Шкода дітей, коли твоя рідна мати така.
Але сьогодні я хочу вам розповісти про іншу родину. Адже саме вона закралася у мене в серці та я досі згадую про неї та щоразу на очі навертаються сльози. Це не просто розповідь, а важливий уривок з життя – завдяки одному нещасному випадку родина здобула… Щастя.
Це історія про сімейну пару. Звісно, що вони були зразковою родиною – батьки не вели розгульний спосіб життя, забезпечували своїх діток, онуки щовихідних їздили до бабусів та дідусів у села. Здається, що це просто приклад справжньої щасливої сім’ї.
Донька та синочок. Між ними була невелика різниця – всього півтора року. У обох небесно-сині очі, як у матусі. Зовнішність також її. Жінка дбала про малюків, взяла декретну відпустку. А коли ті пішли до школи, то почала далі працювати. По черзі з гуртків онуків забирали бабусі.
Того травневого дня, коли була сонячна погода та дмухав легкий весняний вітерець, дітки гралися на подвір’ї у пісочниці. Тож бабуся пішла на город, сапати квіти. Пенсіонерка поралася на городі не довго, але коли повернулася – онуків не було. Від переляку у неї аж прихопило серце. Почала шукати на вулиці, питатися в сусідів – марно, дітлахів ніхто не бачив. Немов зникли без сліду і все.
Минуло 30 хвилин, година, дві – дітей досі нема. Спершу зателефонував син – слухавку ніхто не підіймав. Згодом телефонувала невістка та сваха. Однак, не дочекалися відповіді. Тому чимдуж зібрали сусідів на допомогу та побігли шукати. Батько пішов з друзями у гайок, який був неподалік нашої хати, решта шукали по селі та у лісі.
Згодом викликали бригаду рятувальників та поліцію. Шукали вже не тільки вони та сусіди, а й мешканці з сусідніх сіл. Пошуки не припинялися до наступного дня. Однак, в обід до бабусі підбіг сусідський хлопчик, який часто грався разом з її онуками. У своїх руках він тримав маленьку іграшку. “Здається, це ведмедик ваших внуків” – сказав малий та протягнув у тремтячі руки знахідку. “Я сьогодні пас нашу корову недалеко, біля ставка, та побачив у траві знайому іграшку”.
Через годину онуків знайшли – у мутному ставку, який заріс очеретом, та який був не дуже глибоким, до двох метрів у глибину. Та ця калюжа стала фатальною пасткою для маленьких братика й сестрички.
Водолази припустили, що хлопчик впав у воду з пірса, мабуть, було слизько. А дівчинка одразу ринула на допомогу, адже той не вмів плавати. Коли рятувальники діставали їх з глибини, то малюки трималися разом за ручки. Разом їх і поховали. Легенький вітерець куйовдив їх кучері, коли несли дві маленькі труни до церкви…
Але біда не приходить одна. Згодом, буквально через тиждень, померла бабуся. Бідна жінка картала себе за те, що не догледіла онуків, то і серце не витримало такої болі. Здається, що батьки за декілька днів постарішали на десять років та немов потухли. У їх очах вже не було тої радості, адже вони втратили найдорожче у цьому житті – рідних діточок. Та вже не повернеш час назад. Подружжя розповідало, що потім знайшли сили та взяли себе в руки. Намагалися присвятити себе повністю роботі, однак та біль, яка сиділа глибоко в душі, щодня збільшувалася. Не могли вночі спокійно спати, постійно уві сні бачили своїх діточок. Навіть кожен куточок у квартирі нагадував про їх втрату…
Ось тут стоять ящички, у які діти складали свої улюблені іграшки, у правому кутку – стіл, де вони вчилися писати перші букви. На холодильнику в кухні висіли дитячі малюнки, на тумбі у батьківській спальні – сімейне фото, де всі разом обіймаються. Всі щасливі та усміхнені….
Минали місяці, а за ними – роки. Та біль від трати не йшла. Немов хотіла, щоб її відчували щодня. Не допомагали психологи, ліки… Однак порятунок прийшов тоді, коли пара вже остаточно зневірилася у своїх силах.
Одного дня подружжя вирішило провідати своїх родичів у селі. Та халепа – у машини спустило колесо, а навколо ні душі. Одне поле та ліс, навіть асфальтованої дороги нема. Не те, що дороги – жодної хати поблизу!
Але тоді повз проїжджав священник, який з радістю допоміг доставити машину до найближчого сервісу. Посеред розмови чоловік запросив батьків до храму та відвідати службу. Після відвідин, церковнослужитель уважно вислухав гіршу історію з їх життя та порадив відпустити минуле задля душевного спокою.
“Ви знайдете мир у серці, коли будете допомагати знедоленим. Адже у світі є так багато діток, які потребують вашої любові” – казав священник – “Ви можете ще стати батьками для них та опікуватися їхньою долею. Тоді Бог вам допомагатиме завжди.”
Згодом, подружжя вирішили дослухатися до такої цінної поради та всиновили одразу трьох діток з сиротинця. Я допомагала їй у цьому, адже це моя робота. Потім часто навідувалася у гості, щоб подивитися, як поживає родина. Та і цього вимагало законодавство – така у мене професія.
Я почала товаришувати з батьками, приходити до них в гості не як сувора працівниця, а як подруга. Щоразу, коли бачу їх, не можу не виразити свого захоплення. Дорослі всіляко стараються дати діткам найкраще та постійно оберігають їх. Нещодавно моя нова подруга розповіла мені радісну новину – скоро у них буде молодший братик чи сестричка.
“Діти вже встигли укласти угоду та графік, хто і коли буде бавити малюка” – жартівливо відповідає жінка та ніжно гладить животик…
На вашу думку, кожна дитина заслуговує на любов та опіку, навіть якщо вона не рідна по крові?
