“Нам не потрібна ще друга дитина! Ми ледь даємо ради з первістком!” – сказав мені чоловік, коли я показала позитивний тест на вагітність.
Я не знала, що й говорити. Це було для мене неочікувано, адже ми точно не хотіли вдруге ставати батьками. Декілька місяців народила першу дитину і зрозуміла, що це досить важко у моральному та фінансовому плані.
-Ти ж розумієш, що у нас зараз не вистачає коштів на Михайлика! Я вже мовчу про наші потреби. Запишися у лікарню та зроби аборт – сказав Олег.
– Я не можу, це ж малятко, воно не винне!
– Мені все одно. Я не палаю бажанням годувати ще один зайвий рот!
Тоді я довго плакала. Не могла заснути. Однак, зранку прийшла на огляд до гінеколога. Чоловік має рацію, адже зараз у нас досить скрутне становище у родині. Ми живемо у маленькій однокімнатній квартирі на околиці міста, Олег працює на двох роботах, але грошей не вистачає. Добре, що родичі віддали нам старий візочок та колиску для синочка.
– Вибачте, пані Олено, але у вас вже надто великий термін для того, щоб робити аборт. Така процедура може зашкодити вашому здоров’ю – сказала лікарка.
– Будь ласка, допоможіть мені. Я не хочу народжувати цю дитину.
– На жаль, не можу вам зарадити. Можливо, ви передумаєте. Я пам’ятаю вас ще з першої вагітності. Ви ж така хороша мати. Чому ви хочете вбити це малятко? Можливо, що у вас виросте майбутній видатний лікар чи популярна акторка. Розумію, що ви добре подумали щодо аборту, але краще не робити цього?
Я довго не хотіла йти додому. Повернулася, коли малюк вже спав. Боялася говорити чоловікові про цю проблему. Дивлюся, що ми ледь поміщаємося у кімнаті, замість душу – тазик, навіть гарячої води нема. На вечерю завжди готую макарони чи гречку, адже ці продукти часто на акції та коштують дешево. На куртці велика дірка, у чоботях зламався каблук, а у колисці зламалося дно і тому малюк спить у візочку.
Олег ще довго кричав на мене, мовляв, це моя провина. Декілька днів не розмовляли, Олег спав у кухні на розкладачці. А животик помалу ріс. Добре, що моя мама пересилала нам гроші та я могла кпити деякі речі малюкові. Але не з магазину, а на секонд-хенді. Ці 9 місяців здавалися мені просто пеклом. Мало того, що великий живіт, щоденні обстеження, так ще й треба за Миколкою доглядати. Мені було дуже важко, чоловік щодня пропадав на роботі. Приходив на декілька годин, щоб подрімати після нічної зміни та йшов далі працювати.
Пологи пройшли складно, тому робили кесарів розтин. Декілька днів у лікарні мені здалися вічністю. Дивлюся на Іванка і не відчуваю чогось радісного, як з Миколкою. Його плач мене дратував, я була ладна втекти з палати! Не хотіла годувати та брати на руки, так що за малюком доглядали медсестри.
Я набрала майже 30 кілограмів, тому мала поганий вигляд. Здавалося, що я вже не приваблюю свого чоловіка. Олег рідко з’являвся вдома. Мені було погано з двома малими дітками. Бігала від кухні до спальні щодня, адже треба і їсти зготувати, і речі попрати та ще заколисати діток. З часом помітила, що у хлопчиків різні характери. Іванко був слухняний, допомагав мені. А Микола завжди капризував, плакав та бився. Думала, що з віком все перейде.
На день народження ми порадували Колі нові кросівки. Але той навіть не хотів їх взувати. Кричав, що ми його не любимо, адже вони були не такого кольору, як він хотів. Ми намагалися пояснити, що це була єдина модель. Аж раптом пришов Іванко та запитав, чи для нього також є якийсь подарунок. Малюк ще не розумів, що це за свято – день народження.
– Іване, май совість! У тебе є взуття та іграшки, чого ти ще хочеш?! – скрикнув чоловік
– Синку, зараз поки що нам треба купити кросівки для твого братика, а потім і для тебе щось знайдемо. – намагаюся спокійно пояснити
Але він образився та побіг у кімнату плакати. Я думала, що це просто дешева маніпуляція з її сторони, адже знаю, що малюки – ще ті хитруни.
Михайлу виповнилося 17 років. Закінчив школу та планував вступати до медичного університету. Ви знаєте, які там захмарні ціни, тому ми з чоловіком важко працювали навіть у вихідні. А Іван став все частіше від нас віддалятися, ми могли днями не розмовляти. Та і молодший син мене мало цікавив.
Одного вечора побачила, як він збирає своє речі.
– Я їду геть. Не заважай мені, будь ласка.
– Куди? Ти їдеш на роботу чи навчання?
– А тобі яка різниця? Весь час ніхто не цікавився моїми справами, аже раптом тут такі питання. Відстань.
Я вийшла з кімнати. Думала, що він жартує або ж хоче далі маніпулювати мною. Почула, як грюкнули двері. “Через день приповзе на колінах додому та визнає, що був не правий” – подумала та пішла готувати вечерю.
Дні минали, але син не появлявся й не відповідав на мої дзвінки. Напевно, десь живе у друзів. А Микола став сам не свій – щодня сварився з нами через дрібниці. Він не закінчив навіть перший семестр навчання, коли його вигнали геть за погані оцінки. Думала, що візьметься за розум та поступить заново або ж роботу знайде. Натомість той щодня сидів вдома або ж гуляв з друзями та часто випивав. Приходив на ранок п’яний та дорікав нам, що ми зовсім про нього не дбаємо.
Через рік прийшов додому не один, а з дівчиною. Одразу помітила округлий животик.
– Це Інна і вона буде жити з нами. – сказав Коля.
– Сину, але ж у нас одна кімната, як ми будемо жити
– А мені все одно, я тут прописаний і мені належить частина квартири!
Ми з чоловіком переїхали на кухню та спали на маленькому диванчику. Син далі гуляв, а невістка виявилася жахливою господинею – не вміла навіть кави заварити. Часто лаялися. Я вже стара, у мене хвора спина. Думаєте, що Інна хоча б раз помила за собою посуд чи приготувала вечерю? Микола довго не міг влаштуватися на роботу. Попрацює тиждень і всі гроші проп’є. А в них скоро має народитися дитина. Нашої пенсії ледь вистачало, тому ми з чоловіком вийшли на роботу в магазин, він був охоронцем, а я – прибиральниця.
– Мамо, тату! Нам треба серйозно поговорити. Бачу, що скоро нас стане більше, адже Інна вагітна двійнею. Отож, думаю, що вам краще переїхати кудись геть. Орендуйте собі квартиру або переїдьте у пансіонат – сказав одного дня Микола.
– Сину, невже ти рідних батьків виженеш з хати?
– Як мене дістали ці дурні розмови! А що ти мені порадиш? У мене роботи зовсім нема, тільки тимчасовий заробіток, жінка взагалі вагітна, їй не можна працювати взагалі!
Через годину ми стояли на вокзалі з валізою. Куди їхати? Що нам робити? Як далі жити? Рідний син вигнав геть…
Я знала, що Іван живе у сусідньому місті. Думали, що хоча б цей син нас не вижене з порогу.
– Мамо, тату? А ви що тут робите? – здивовано запитав син, коли відчиняв нам двері до свого великого особняка.
– Синку, а ми так за тобою сумували! Вирішили тебе провідати, давно не бачилися!
– Я не вірю у вашу награну щирість. Що вам насправді треба від мене?
– Іванко, будь ласка, допоможи. Микола вигнав нас з домівки, ми навіть не знаємо, куди піти!
– Це ваші проблеми. Всі ті роки, поки мене не було вдома, ви навіть не телефонували на день народження. Я відчував себе зайвим та чужим у рідній домівці! А зараз, коли у вас все так погано, то згадали про молодшого сина? Ні, краще я буду сирото, аніж таких батьків мати!
Ми не могли повірити, що рідний син говорив такі огидні слова про нас! Але, можливо, він правий? Згадую, як часто кричала на нього через дрібниці та ніколи не хвалила за хороші оцінки. Невже доля нам так відімстила?
На вашу думку, Іван правильно вчинив? Щоб ви могли йому порадити?
