Якби мені хтось колись сказав, що в 40 років я стану вдовою — нізащо б не повірила. Але в Бога на моє життя були свої плани.
Було так важко це пережити, що я вже й сама з життям прощалася. Якби не підтримка доньки — хто знає, що зі мною було б? Даринці на той час вже 17 виповнилося, тож всі хатні обов’язки вона взяла на себе.
І готувала, і прибирала, поки я годинами пропадала на цвинтарі біля могилки чоловіка. З самісінького ранку і до темноти я сиділа там сама, а через кілька місяців у мене з’явилася компанія.
– Ви теж сюди щодня приходите?! Я вас вже не вперше бачу!
– Відколи дружина померла, мені більше нікуди піти. Вона була для мене всім. Синочок вже дорослий, не хочеться його своїми проблемами турбувати. От навідуюся до Іванки, вона мене слухає. Мене звуть Ярослав! А Вас?
– Галина.
Сама не знаю, як так сталося, але не минуло й місяця, як ми зі Славіком стали дуже близькими. Підтримували одне одного, ділилися переживаннями, разом долали сум. А потім в один момент сталося те, чого я чекала від життя найменше — кавалер запропонував жити разом.
Ми довго думали, в чиїй квартирі оселимося, і як про це сказати дітям. Вирішила порадитися зі своєю найкращою подругою, але Світлана тільки плечима знизала.
– Воно тобі треба?! Рік тому чоловіка поховала, а вже нового мужика собі знайшла.
– Ти що, Світланко? Як можеш таке казати?
Мені було так образливо чути від неї такі слова. Вона ж знає, як сильно я кохала свого Назарка, як страждала, коли його не стало! Але ж треба якось жити далі.
Певний час ми не спілкувалися зі Світланою. Я думала, що більше часу присвячуватиму своїм стосункам з Ярославом, але не так все сталося, як гадалося.
– Вибач мені, Галю, але я поспішив…
– Ти про що?
– Не варто нам з тобою з’їжджатися. Я покохав іншу жінку.
Я не вірила своїм вухам, як я могла довіряти людині, яка так швидко мене зрадила?! Права була моя подруга! Вирішила їй подзвонити:
– Світланко, ти не уявляєш, що сталося, — говорила я, схлипуючи.
– Галю, не зараз! Я до весілля готуюся!
– До якого весілля? Ти заміж зібралася?
– Так! За Ярослава!
Другої зради я вже не могла знести. Зібрала свої речі і поїхала до Італії на заробітки. Не заради грошей, а заради того, щоб втекти від всього того, що спіткало мене вдома.
10 років тут прожила! Сама від себе такого не сподівалася. Всі гроші висилала донечці. Вона у мене золота дитина — за той час на квартиру собі назбирала, ще й мою стару хату до ладу привела. Буду тепер жити, як справжня королівна.
Відколи в рідній Україні почали відбуватися такі страшні речі, важко було залишатися на чужині. Хотілося додому. В грудні назовсім приїхала до Рівного.
Якимось чином про це дізнався мій давній знайомий — Ярослав.
– Галиночко, нарешті ти повернулася! Я так за тобою сумував. Як тільки ти поїхала, я зрозумів, що втратив найдорожче, що в мене в житті було.
Одним словом, плакав, каявся, казав, що у них зі Світланою нічого не склалося. Він весь час чекав мого приїзду. Хотіла б я на нього сердитися, але не можу. Дивлюся в його очі, і серце тане.
От тепер Славко просить дати йому другий шанс, знову хоче з’їхатися. Взяла б його в свій будинок, але дочка проти. Каже, не бути дурною, не довіряти тому зраднику, бо знову зробить боляче, ще й хату собі захапає.
Ярослав запрошує жити з ним в його квартирі. А такий варіант мені не підходить — хату для кого Даруся ремонтувала?
Що тепер робити — не знаю. Прошу вашої поради!
Що б Ви робили на місці Галини?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
