Сьогодні хочемо запитати у вас поради щодо однієї непростої ситуації. Історія справді дуже важка для сприйняття, втім, цілком реальна. Мова йтиме про батьків та дітей.
Нам постійно доводиться чути, що діти – сенс життя. Ті, хто вже встиг пізнати щастя батьківства, з цим цілком погодяться. Не станемо заперечувати й ми.
Трохи складніше із думкою чайлдфрі, яким малята взагалі не потрібні. А також із бездітними, яким не дано мати власних немовлят. І які із жахом слухають історії про те, що від чад відмовляються їхні опікуни.
Але судити ні одних, ні других, ні навіть третіх ми не можемо. Не нам це дано. Кожен має право на власну думку і час уже відчепитися від людей. Слід думати про себе, не нав’язуючи власні погляди іншим. Усі ми – вільні особистості.
А тепер обіцяна історія.
***
“Вітаю. Зараз я у глибокому відчаї. Не знаю, як мені бути далі. Пишу, щоб отримати хоча б якусь пораду. Більше мені нікому виговоритися. Ніхто не може мене зрозуміти й розділити мій жаль. Може і від вас я також зазнаю тільки осуду, але мовчати більше не можу.
Виховую трьох діток. Можна сказати, що займаюся ними самостійно. Про чоловіка згадувати не хочу. Йому до дітей діла немає. Хоча вся ця історія і крутиться довкола нього.
Після шлюбу з ним у нас довго не було дітей. Ми думали, що бездітні. Мене це хвилювало. А коханого цілком влаштовував такий спосіб життя. І доки його друзі виховували вже друге дитя, він радів, що його ніщо не відволікає від справ. З часом порозумнішав. Захотів раптом батьком стати. Я ще тоді здивувалася, з чого б це? А зараз розумію, що просто не хотів від колег відставати. Статусність так підіймав.
До того часу я вже звикла до бездітності. Тому бажання стати мамою у мене відпало. Але вік уже не той, коли я могла обирати. Вирішила заявити чоловікові, що турботи по догляду за дітками поділимо навпіл. Чоловік не заперечував.
Так минуло трохи часу й у нас нарешті народилися дві доні. Коханий, як і обіцяв, половину відповідальності за дівчат узяв на себе. Не все йому вдавалося добре, але все ж таки допомога була.
Але на цьому не скінчилося. Його друзі вже по третій дитині народили. А він що, гірший чи що? Тому треба було наздоганяти. Це так мій чоловік думав. Ускладнювало ситуацію і те, що йому терміново потрібен був хлопчик. Син. Спадкоємець.
Я дуже довго не погоджувалася. Розуміла, що до третьої дитини була не готова. Коханий же на коліна ставав і допомагати обіцяв – усе, чого тільки захочу. А ще обіцяв, що моя свобода не постраждає. Мовляв, як жила досі, так і житимеш, а я всі обов’язки на себе візьму.
Я погодилась.
Народила.
І все пішло не за планом. Чоловіка ніби підмінили. Він раптом утратив весь інтерес до дітей. Не те щоб до старших доньок, а й до довгожданого сина. Як це так? Досягнув своєї цілі і все?
Він жив тільки роботою, сном, комп’ютером і друзями.
Так з трьома дітьми я залишилася сама. А з ними, повірте, не так легко.
Зараз я неймовірно втомлена. Будинок, діти, фінанси, побут – усе зараз на моїх плечах. Допомогти немає кому.
Я у відчаї.
Я вже світ заочі піти готова, аби хоч трохи побути наодинці із собою. Хотіла втекти. Дітей на чоловіка залишити. Але розумію, що так не вийде. Вони йому також не потрібні. Він сам мені це сказав, коли я завела розмову про втому. Йому, бачите, також рутина набридла. Він взагалі на розлучення подавати хоче. Підозрюю, що дітей він навряд забере із собою, тому я у пастці.
Але й сама з дітьми залишатися я не можу. Просто не витримаю. У мене більше немає сил. Думаю про дитячий будинок, але серце кров’ю за малят обливається… Що мені робити?»
Що порадите жінці?
Як їй вчинити з власними дітьми?
