Втратила ногу, але здобула віру: історія 19-річної Руслани, яка добровільно пішла на фронт

“Мене оглушило, страшний дзвін у вухах, запах пороху і людської плоті, велика втрата крові. Відлік йшов на секунди. Я не вірила в це і хотіла померти”, – це все, що Руслана Данілкіна пам’ятає про п’ятницю 10 лютого.

У свої 19 Руслана вступила до лав ЗСУ у ролі зв’язкової. Дівчина знала, що її може очікувати, однак пішла добровольцем. В один із днів, виконуючи завдання, вона втратила ногу.

“Дорогою до лікарні я не бачила, що внизу, але відчувала, що тримаю в руках кістку. Я зрозуміла, що моє життя більше не буде таким, як раніше”, – згадує військова все, що відчувала в перші секунди після поранення.

Лікарі ж кажуть, що ще трохи — і життя дівчини врятувати вже не було б шансів.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Операцію довелось робити там, де була найближча лікарня. У Чорнобаївці Руслані зробили ампутацію, після чого вона відмовлялась жити далі.

“Я боялася, що мене не прийме світ і що я нікому не буду потрібна. Було дуже страшно. Моє життя змінилось. Я прокинулась у новому тілі й не знала, як бути далі”, – із сумом в очах розповідає захисниця.

Усі знайомі, як пояснює дівчина, намагались підтримати і раділи, що вдалось зберегти найдорожче — життя. Але важливо було пройти етап усвідомлення нової себе. На це пішов тиждень.

Найближчими в цій ситуації для Руслани стали брат та його дружина Ліна. Вона поділилась, що і сама не могла до кінця усвідомити все, що сталось: у дівчини, якій всього 19, уже немає ноги через війну.

Злощасну дату родина Данілкіних згадує з жахом.

“10 лютого по всій Україні була повітряна тривога. І тоді Руся написала “попало в нас”, – розповідає Ліна.

Родичі отримали від Руслани відео того, що залишилось від її ноги після поранення. І з того моменту вона перестала виходити на зв’язок.

“Дякувати Богу, що жива. Почалося нове життя для нашої сім’ї”, – такими словами почала Ліна розповідь про ситуацію Русі в особистому блозі.

Наразі родина робить все можливе, щоб Руслана не відчувала дискомфорту та жила повноцінно. Вона проходить лікування та реабілітацію в санаторії в Одесі. Своїми емоціями та досвідом військова ділиться з підписниками в соціальних мережах.

Лікарняною палатою дівчина пересувається або стрибаючи на одній нозі, або користуючись милицям. Про протез поки не йде мова: спочатку має повністю загоїтися рана.

Але Руслана вже точно знає, чого очікує в майбутньому:

“Я хочу протез, у якому можна буде плавати, ходити по піску, який абсолютно замінить мені ногу”, – каже дівчина.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Коштує таке задоволення від 70 тисяч доларів, тому військова відкрила спеціальний збір на омріяний протез.

“Коли я вперше зрозуміла, що мені потрібен протез, у мене потекли сльози. Я не могла уявити себе з металевою штукою замість ноги”, – ділиться Руслана.

Якщо вірити спогадам, найважче було вперше відвідати улюблену кав’ярню: увага людей завжди зосереджується там, де мала б бути нога.

“Пам’ятаю, як вперше вдягла звичайний одяг після військової форми. Мені було настільки важко, що я навіть вийшла в туалет поплакати і зібратися з думками”, – розповідає Руслана про одну з таких прогулянок.

Дівчина зізнається, що не лише вона не знає, як тепер себе поводити. Люди, які помічають її травму, теж не мають уявлення, як на неї реагувати.

“Людина спершу дивиться на мої ноги, потім підіймає очі на мене. У цей момент наші погляди зустрічаються, і їм також незручно”, – каже військова.

Та все ж вона мріє, що колись на це перестануть звертати увагу, а в нашому суспільстві навчаться реагувати на людей із подібними травмами.

“Було б непогано, якби вони просто підійшли і заговорили зі мною. Сказали, щось про погоду чи про мою красиву усмішку. Щось банальне. Ці слова були б дуже приємні”, – запевняє Руслана.

Фотографії Руслани облетіли й інтернет, і телебачення, тому перехожі часто її впізнають. Але підходити соромляться, наче не знають, що в такому випадку казати.

“Проста усмішка підніме настрій. Я намагаюся усміхатися людям, які на мене дивляться, особливо дітям, які з цікавістю розглядають, що зі мною трапилося”, – каже дівчина. Але чомусь батьки в таких ситуаціях максимально відволікають дитячу увагу на щось інше.

І це частина однієї великої проблеми, що існує зараз в Україні: на вулицях, у магазинах, скрізь є багато людей з ампутаціями. І їх буде ще більше, бо війна триває.

“Потрібно усе суспільство готувати до того, що на вулиці буде з’являтися все більше таких людей без рук чи ніг”, – каже дівчина.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

І ці слова мають сенс.

У фонді соціального захисту осіб з інвалідністю, який відповідає за протезування з боку держави, відповіли що з 24 лютого 2022 року до березня цього року за протезуванням звернулися майже 10 тисяч людей. Серед них лише 680 військових. Інші 9118 – цивільні.

Та поки державі вдалось забезпечити протези лише для семи тисяч, а ще майже дві тисячі українців і досі в очікуванні.

Водночас в Україні за допомогою з протезуванням можна звернутись до благодійних фондів. За перший рік повномасштабної війни вони допомогли сотням людей з ампутаціями.

Руслана Данілкіна свою мету вбачає в допомозі постраждалим від війни.

“Зараз моя найближча ціль стати на ноги і допомагати українцям, які на такому ж етапі, як і я, коли важко звикнути до себе. Я думаю, що зможу допомогти їм пройти через це і прийняти себе”, – впевнена Руслана.

Дружина рідного брата підтримує дівчину: “У Русі сильний характер. Впевнена в неї вийде врятувати багатьох, хто зневірився в собі і закрився від всього світу”.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

До 24 лютого Руслана мріяла займатись татуажем, а тепер здійснила свою мрію. Але це не єдине бажання дівчини:

“Я хочу покататися на ковзанах, – каже Руслана. – Хочу показати, що це можливо навіть без ноги”.

На питання, чи є бажання повертатись на фронт, дівчина з посмішкою каже, що повернулася б у ЗСУ вже зараз. Але перепоною на цьому шляху може стати відсутність ноги вище коліна.

Та дівчина не засмучується: “Я не знаю, скільки часу займе моя реабілітація. Але я сподіваюся, що до того часу, коли я остаточно стану на ноги, Україна вже переможе”.

Як ви думаєте, чи потрібно розповідати дітям, чому в когось може не бути руки чи ноги?

VikaB

Популярне