Робочий день добігав кінця й у коридорі районної лікарні пацієнтів вже не було. Деякі лікарі вже навіть додому пішли. Лише з одного кабінету лунав гомін веселих дівчат. Ну й прибиральниця Галина закінчувала свою роботу та думала: “Боже, як же смачно пахне, навіть їсти не треба!”.
А все тому, що Інна Дмитрівна, котра працювала педіатром відзначала своє 35-річчя. Любили її усі, і колеги, і пацієнти. Дуже гарною вона була жінкою та розумною. Одного не вистачало: кохання.
Так, прибіг до неї вранці тишком-нишком Олександр, вручив букет квітів та подарунок. Несміливо поцілувавши Інну він побіг додому. Шифрувалися вони тому, що у Олександра була дружина та двоє діточок. Часом, Інна навіть думала про те, чи взагалі хотіла б вона собі такого чоловіка. Якийсь він був занадто простий, невпевнений та й особливими статками не славився.
З роздумів Інну Дмитрівну вирвала медсестра Люда:
– Майже усе готово Інно Дмитрівно. От тільки я оливки ваші улюблені забула купити, – посипаючи зеленню бутерброди сказала Люда.
– Тоді будемо без оливок. Все одно за ними вже ніхто не піде, – спокійно відповіла лікарка.
– Як це не піде? А Галька в нас для чого тут є? – сказала Людмила.
Вона швидко відчинила двері та покликала Галину. Та вже подумала, що і її на святкування покличуть та хотіла відмовитися, тому що подарунок не готувала та й грошей не було в той час. Людмила швидко та безцеремонно сказала:
– Так, от тобі гроші, біжи у магазин, той що біля школи та купи оливок. Тільки на дату подивись, щоб свіжими були. Решту принесеш.
Галина кивнула та розчаровано попленталася у магазин.
– Яка ж вона некрасива, наша Галя, – повернувшись сказала Людмила. – От дивлюсь на неї і просто страшно!
– Тобі що, більше нема про що говорити? – перебила її Зоя Михайлівна.
Нарешті, всі страви були готові й дівчата сіли за стіл.
– Інночко, хотілося б побажати тобі всього найкращого! Будь здорова, щаслива! Бажаємо тобі знайти справжнє кохання та створити сім’ю.
– А є ще воно те кохання у цьому світі? Ці чоловіки зараз вже зовсім не такі, як раніше.
Після цих слів, кожна почала думати про своє. Інна думала про Олександра і усвідомлювала, що з ним будувати сім’ю їй не дуже кортить. Людмила гадала як натякнути своєму Валері на одруження, роки ж йдуть! А Зоя Степанівна згадувала про своїх дочок та міркувала над тим, що їх життя складеться геть по-іншому.
Так вони засиділись і їх тишу перервав сильний дощ. Парасольки ні в кого не було, тому жінки просто намагалися змиритися з тим, що їм доведеться мокнути. Інна дзвонила Олександру, але той не підіймав слухавки.
Зоя Степанівна накрила голову пакетом та побігла додому, а ось Людмила та Інна стояли на сходах й думали про те, що їм доведеться мокнути і нічого з цим не вдієш. В той самий час, Галина вийшла з лікарні та мерщій побігла під дощ. Поряд із нею зупинився автомобіль, а звідти вийшов чоловік.
– Ти що тут робиш? – запитала Галина.
– За тобою приїхав. Такий дощ страшний!
– Ну а тепер ми обоє мокрі!
– Нічого страшного. Дітей я нагодував, та й дивлюся, а на дворі дощ. Не міг я допустити, щоб моя кохана просто мокла. Сідай!
А ви теж вважаєте, що краса не головне?
